Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Ой, Аліночко, ми ще не вирішили. Ось попросила Дашеньку приїхати раніше, щоб обговорити це, - підводиться, бере з полиці книгу, та сідає біля мене.

Коли вона її відкриває, то це виявляється альбом зі світлинами хлопців. Вона швидко гортає сторінки, а мені так хочеться роздивитись кожну світлину під мікроскопом, та я її не зупиняю. Можливо пізніше. 

- Ось, - тицяє пальцем у сторінку, - ми з Сашею вже робили їм сюрприз п’ять років тому, - переводжу погляд на сторінку і уважно роздивляюсь світлини поки Галина Володимирівна продовжує.

- І хоч вони хлопці дорослі, у них своє життя та друзі, але так хочеться влаштувати для них свято, - вона каже це з такою ніжністю, що це не може не викликати посмішку.

Але ще більшу посмішку у мене викликають світлини в альбомі. Молоденькі та худорляві Слава та Андрій фотографуються з батьками на фоні паперових плакатів та різнокольорових повітряних кульок, святковий торт з рожевими трояндами і купа родичів, серед яких де-не-де проскакують молоді обличчя друзів.

Це так мило з боку батьків, знову влаштувати свято хлопцям, попри те, що перша спроба вийшла не зовсім вдалою, за словами самої ж Галини Володимирівни, бо друзів своїх дітей вони не знали, і свято вийшло трохи бабське. Вона покладає великі сподівання на другу спробу і єдине, що я можу сказати, так це те, що своєю наполегливістю Слава пішов явно не в матір.

Запевняю Галину Володимирівну, що ми Дашею все влаштуємо і їх друзів “таємно” теж запросимо. І хоч всі побажання ми почули та фінансовий ліміт знаємо, та звісно, що все одно будемо звертатись до неї за порадами, щоб вона не почувала себе зайвою.

- Аліночко, що у вас зі Славою відбувається? - бере мене за руку, наче малу дитину, коли Даша виходить з вітальні відповісти на дзвінок. - Я ж бачу як ви дивитесь один на одного, і не розумію чому ви не разом.

- Я і сама не знаю, - кажу розгублено, бо не знаю, що саме вона знає, але і обманювати її не хочу. - Таке відчуття, ніби щось зламалось, а ми не знаємо що саме, тому і полагодити не можемо, - зітхаю і відводжу погляд. - Не воліємо повбивати один одного і це вже добре.

- Він мій син і я його дуже люблю, але я знаю, що з ним важко, - тепер і вона зітхає. - Якщо в Андрія, що на думці те й на язику, то Слава часто залишається наодинці зі своїми думками. З нього  важко витягнути бодай слово, якщо він цього не хоче. Навіть коли хоче, все одно цього не робить. Все, що я знаю про його особисте життя, це те що можу видавити з Андрія.

І чому кажуть, що жінки полюбляють пліткувати? Здається Андрій може переплюнути у цій справі будь-кого.

- З твоєю появою він знову став собою, усміхненим та веселим, і ми з Сашею так зраділи цьому, а зараз я бачу, що він знову поринає у свої думки, і це розриває мені серце.

- Галина Володимирівна, я …, - ну от не знаю я що сказати жінці в цій ситуації. Я не можу відповідати за вчинки її сина, але все одно відчуваю себе винною в її хвилюваннях.

- За інших умов, я б цього не розповідала, бо це не моя історія, але я хочу, щоб ти знала і, можливо, подивилась на ситуацію з іншого боку. Він не завжди був такий стриманий, - вона сідає рівно і складає руки у себе на колінах. - Ще у школі, він почав зустрічатись з Маргаритою Колісніченко, яка була на рік молодша від нього. Хороша з них була пара, молоді, веселі і закохані, - вона дивиться угору наче згадую той час. - Коли Слава вступив до медичного університету у Львові, то звісно що він жив саме у місті і раз на декілька тижнів приїздив до неї. Страшне кохання було, одружитися з нею хотів, - після цих слів я і сама вирівнюю спину і вслухаюсь у кожне слово. -  Приїхав якось на новий рік, щасливий, освідчитись хотів, а вона вже з іншим шашні закрутила. От він випив, посварився з нею і поїхав. А вона стрибнула в машину брата і чкурнула за ним, - вона зупиняється перевести подих. - Пізніше її машину знайшли у кюветі, вона не впоралась з керуванням на слизькій дорозі. Всі тоді накинулись на Славу, бо через нього вона поїхала у негоду. Але він цього не знав, - вона міцніше стискає мою руку і заглядає у вічі, очікуючи на мою підтримку і я киваю їй у відповідь. - Та й чомусь ніхто не зупинив дівку, ні новий хлопець, ні друзі, ні брат, що ключі дав. Та він і сам себе звинувачував, попри всі наші слова, - накриваю її руку своєю, щоб підтримати, бо бачу як важко даються їй ці слова. - Після цього, він не приїздив додому поки навчався в університеті. Весь цей час ми їздили у місто, щоб побачити сина. Звісно зараз він приїздить, зустрічається з друзями, але з дівчатами ми його не бачили жодного разу. От коли побачили тебе, то не повірили своїм очам. Те як він себе поводив поруч з тобою, наче ви знайомі багато років. Як мама, я дуже зраділа тому, що мій син зміг закохатися знову, після того трагічного випадку. І ваша сварка знову розбиває мені серце, бо я бачу, як він знову закривається.

Вона дивиться на мене так пронизливо, і я розумію, що під новим коханням вона має на увазі мене, але я все ще намагаюсь переварити її слова про колишню дівчину Слави і ту трагедію, що залишила свій відбиток в його житті. Зрада першого кохання залишає рубець на все життя, але звинувачувати мене у зраді тільки через свій невдалий досвід, як мінімум нечесно по відношенню до мене.

До вітальні повертається Даша і Галина Володимирівна похлопуючи мене по руці відсаджується.

До приїзду хлопців ми розмовляємо про жіночі штучки, та слухаємо веселі історії з дитинства близнюків, поки готуємо обід. Після смачної трапези збираємось у дорогу, бо на завтра крім купи домашніх справ ще треба накидати чернетку святкового плану, адже на роботі в мене точно на це не буду часу. Галина Володимирівна та Олександр Петрович тепло прощаються зі мною запрошуючи приїздити до них у гості частіше, на що я відповідаю згодою, але не впевнена, що дотримаю свого слова. 

 - У тебе буває, таке відчуття наче ти про щось забув, а про що саме не можеш згадати? - запитую в Андрія, коли ми їдемо додому.