Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Усе добре? – несподівано він забирає руки й серйозно на мене витріщається. 

– Усе чудово, – кажу. – Кошмари мене більше не мучили. 

– Це добре. Я до Дана повернусь, а ти переодягайся. 

Ян хоче піти, але я цього не хочу. Хапаю його за руку здоровою рукою і тягну на себе. 

– Куди це ти тікаєш? – питаю невдоволено.

– Тобі треба більше відпочивати, а я роблю все навпаки, – заявляє. 

– Взагалі-то, мені все подобається, – кажу і торкаюсь пальцями його плечей. – Твій брат може почекати, а от я – ні. 

Ян усміхається і розуміє, чого я хочу. Він йде до дверей, щоб замкнути їх на ключ зсередини, і тільки після цього повертається до мене. Його футболка падає на підлогу, і я знову почуваюсь найщасливішою. Завдяки йому. 

– Довго ж ти переодягалася, – хмикає Дан, коли ми з Яном з’являємось на порозі кухні. 

– Що ти тут робиш з самого ранку? – не залишаюсь у боргу і питаю прямо. 

– Взагалі-то, приїхав дізнатися як ти, – відповідає ображено. – Я також хвилювався, сонце.

– Пробач, – щиро прошу вибачення. – Як бачиш, я в нормі. 

– Та бачу я, – хмикає. – До речі, Яне, тато хоче з тобою поговорити. Це терміново. 

– Впевнений, що про Лізу хоче більше дізнатися. Не поїду я, – фиркає Ян.

– А якщо це щось важливе? – питаю. – Краще поїдь.

– А як же твоя перев’язка? – хмуриться Ян. 

– А мене Дан відвезе! Правда ж? 

– Звісно! – Дан погоджується, не задумуючись. 

– Ну, добре, – зітхає Ян. – Я скоро. Туди й назад. 

Квартиру залишаємо всі разом. На вулиці Ян цілує мене і сідає у свою Audi, а я йду до спортивного автомобіля Дана. Хлопець навіть двері для мене відчинив. 

Щойно ми залишаємо двір, у мене в сумці починає дзвонити телефон. Коли бачу, що це батько, відповідати немає жодного бажання.

– Може, варто вимкнути телефон? – питає Дан, помітивши, хто телефонує. 

– На жаль, проблеми це не вирішить, – зітхаю і таки відповідаю на дзвінок.

– Лізо, я хочу поговорити з тобою, – стримано заявляє батько. 

– Я їду в лікарню на перев’язку. Можеш туди приїхати, – сухо відповідаю. 

– Добре. Скоро буду, – батько першим закінчує виклик, а я важко зітхаю. Немає жодного бажання його слухати, але я розумію, що ця розмова повинна відбутися, щоб нарешті закінчити все це. 

– Не чекай на мене, – кажу Дану, коли він відчиняє для мене двері біля лікарні, і виходжу на вулицю. – Мене тато забере. 

– Впевнена, що варто одній залишатися? – хмуриться Дан. 

– Впевнена. Не хвилюйся, – усміхаюсь. 

Дан мене обіймає, і робить це дуже обережно, а я переконуюсь, що він дуже хороший, просто нікому цей свій бік не показує. Лише мені так пощастило, як дівчині його брата. 

Перев’язка займає хвилин сорок. Мені знову дають ліки та відправляють додому. Коли ж виходжу на вулицю, бачу автомобіль батька і кілька разів глибоко вдихаю. 

Вибору немає, треба йти. Я сама дозволила йому приїхати, тому поговорити доведеться. 

Водій відчиняє для мене задні двері та чекає, поки сяду всередину. Батько вже чекає на мене там. Востаннє, перед тим, як сісти в салон, роблю ковток свіжого повітря, і двері зачиняються. 

Батько переводить на мене погляд, а тоді опускає його на руку. 

Цікаво, йому хоч трохи мене шкода? Щось я дуже у цьому сумніваюся.