Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Власні слова й поведінка тепер здавалися мені легковажними, а відчуття – сороміцькими. Не певна, що маю право на ці почуття. І не знаю, що спроможне мені це право дати. Взаємність чи самоприйняття? Бо мені досі здається, що через особливість мого походження й народження я не можу претендувати на щастя не тільки з цим чоловіком, а взагалі з будь-ким.
Я – це Вир, невідоме створіння в подобі простої людини, прокляте дитя, породження темряви... І ціль мого існування, якщо вірити Марфі, може бути згубною для всього світу. Я можу стати кінцем, а можу подарувати людям надію… Проте все це – лише слова інших. Де гарантії, що вони все правильно знають, правильно розуміють? Чому я мушу сліпо вірити неоднозначним пророцтвам і вважати себе через це неправильною, негідною? Я сама обираю, ким мені бути. І від цього вибору залежить моє майбутнє. Я можу закритись у собі, злякатись своєї сутності чи, навпаки, присвятити себе неясній правді. А можу просто дозволити собі бути щасливою, залишивши минуле в минулому. Можу просто жити сьогоднішнім днем, не думаючи про завтра. Для чого лякатися майбутнім, коли можна насолоджуватися життям просто зараз?
Такий мій вибір.
- Поглянь на мене, – попросив Рейван пошепки.
Я неохоче відступила від нього і несміливо звела очі. В горлі пересохло, а напруження вузлом зібралося у грудях. Кожна клітинка мого тіла завмерла в напруженому очікуванні слів перевертня.
- Дякую тобі за цей шанс, – сказав він тим же спокійним і ніжним тоном. - Обіцяю, що не змарную його.
- Про що ти? – розгублене.
Чоловік переплів наші пальці й підніс мою руку до своїх губ. З невимовною ніжністю й легкістю залишив поцілунок на кожному пальчику, а потім схилився до моїх уст.
- Тепер я знаю, що ти до мене відчуваєш, тому можу більше не боятися бути щирим. Чую, як швидко б’ється твоє серце. М-м-м… музика. І я готовий слухати її вічно. Ти перейшла межу неповернення, люба. Тепер я ні за що тебе не відпущу.
Не встигла я й слова сказати, як відчула на смак чужі губи. Вони віддавали терпкістю вина, легко та м’яко полонили мої вуста, штовхаючи розум у прірву п’янкості. Вони розв'язували моє напруження вузлик за вузликом і приємно паморочили голову. Мене ще ніхто й ніколи не цілував з такою обережністю й так солодко. Мені подобалося. До нестями подобалося. Голова поморочилася від задоволення, доки я тамувала спрагу: пила його дихання, відчуваючи, як на тілі електризується волосся. А потім між нами й справді виник заряд.
Я ойкнула і відсторонилася. Ошалілим поглядом глянула на вдоволеного перевертня й тільки тоді усвідомила, ЩО ми щойно витворили.
- Ой! – повторила вже в іншій інтонації – сконфуженій – і, не вигадавши нічого кращого, просто ганебно втекла, почувши услід дзвінкий сміх.
Щоки, груди, вуха – все тіло палало від сорому. А ще я не могла збагнути, хто ми тепер одне одному. Що нам дала ця відверта розмова і цей неочікуваний поцілунок? Чи стали ми парою? Важко сказати, бо офіційної пропозиції на це я так і не почула. Однак наші стосунки абсолютно точно перейшли на рівень вище. І я не можу сказати напевне: добре це чи погано.
- Невже він насправді серйозний у своїх намірах щодо цієї селючки? – почула я обурене – й мимоволі завмерла.
- На диво, так, – невеселий голос Ейри долинув з вітальні.
- Повірити в це не можу! Що він у ній знайшов? – продовжила обурюватись Алейна. - Худа тріска без освіти, влади, грошей і магії. Хто вона? Ніхто. Й уже точно не моя суперниця. Закладаюся, довгою його закоханість не буде: кілька днів, найбільше – тижнів, пограється й покине. Рейван не вміє кохати – кому як не нам це знати!
- Сумніваюся. Схоже, цього разу все зовсім інакше. Брат сам на себе не схожий. За той місяць, що вони провели разом, він помітно змінився, – тихо завважила Рейванова сестра.
- Хай там як, я свого не віддам. Цей чоловік належить лише мені, хоче він того чи ні. А за своє я готова загризти.
Сказано це було з такою явною погрозою, що я мимоволі здригнулася й поквапилась продовжити рух. До своєї кімнати тепер прямувала задумлива й геть невесела. Не те щоб мене злякали слова Алейни – зовсім ні. Однак, в них була частина гіркої правди: в мене немає нічого, що я могла б дати своєму обранцю. Я бідна й безсила, в мене є тільки моє ім’я й темне минуле, про яке ніхто не знає. Навіть я сама. Тож чи можу я справді на щось сподіватися?
Втомлена останніми подіями та черговою подорожжю, я не стала зволікати зі сном. Змила з себе залишки цього довгого дня, вдягла нічну сорочку й заховалася під теплою ковдрою. Вікна залишила прочиненими, аби в кімнату надходило свіже повітря. Але ніч цього разу виявилася прохолодною, тож спершу довелося трошки потремтіти. Втім, це не завадило швидко зануритися у світ Морфея, де на мене, на жаль, чекали нові потрясіння і тривоги.
Темний незнайомий провулок зустрів мене світлом єдиного похиленого ліхтаря. Повітря із затхлим запахом прорізали каплі прохолодного дощу, розбавляючи застояні калюжі; чулося порпання кішок (я сподівалася, що це були саме вони) у смітникових баках неподалік і як від подиху вітру скрипить стара вивіска на одноповерховій цегляній будівлі ліворуч.
«Таверна «Патерсон» – прочитала я тихо й здригнулася, почувши тихе:
- Ти певен, що це саме те місце? – голос був мені незнайомий.
- Дрейк дав мені ці координати, – відповіли, втім, не надто впевнено. Пригледівшись, я виловила зором у нічній темряві дві таємничі фігури, чиї обличчя ховалися під глибокими капюшонами. Чоловіки кралися попід стіною зправа, наче дрібні бандюгани й мене, схоже, не бачили. - Він сказав, що очисна станція знаходиться у підвалі. Зараз ми перевіримо, чи це правда.
Очисна станція? Вперше про таке чую і навіть приблизно не уявляю, що це. Але звучить небезпечно, хоч від того не менш цікаво. Саме тому нашорошила вуха, керована звичайним інтересом. Підслуховувати розмови тільки в реальному житті річ ганебна, у сні ж це робити можна і навіть треба.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невситимі, Анна Мавченко», після закриття браузера.