Читати книгу - "На краю ненависті, Уляна Пас"

Через годину зйомок навіть зраділа, що сьогодні не довелося їхати на якусь відкриту місцевість. Я встигла випити три чашки кави, щоб залишатися бадьорою, адже безсонна ніч давала про себе знати. 

Коли ж у залі з'явився Ян, я не змогла втриматись від косого погляду в його бік. От по ньому точно не видно, що не спав всю ніч. Ідеальний, як і завжди. 

Ян, наче навмисне, не зводив з мене погляду, тому сконцентруватися на роботі було надзвичайно важко. В результаті кілька кадрів я все ж таки запорола і довелося переробляти. 

Зйомки затягнулися на кілька годин, і коли був зроблений останній кадр, почувалась вичавленим лимоном. Хотілося прилягти десь в куточку і поспати хоча б годину. Та попереду чекала робота з готовим матеріалом і думки про сон довелося відкласти. 

- Ти молодець, Аміно! - похвалила мене Валерія, коли в залі, окрім нас і Яна, нікого не залишилося. - Твоя робота дозволила мені заплющити очі на ранкове запізнення.

- Дякую! Більше цього не буде! Обіцяю! - радісно вигукнула.

- Не варто обіцяти того, що не зможеш виконати! - усміхаючись на всі тридцять два, заявив Ян. Він наблизився до нас, тримаючи руки в кишенях світлих джинсів, і аромат його парфумів змусив моїх мурашок вкотре ожити. 

- Ти сьогодні просто світишся, - помітила разючі зміни в поведінці боса Валерія. - Сталося щось?

- Я просто щасливий. Хіба цього мало? - підморгнув мені Золотов. 

Валерія лише хмикнула і, голосно цокаючи підборами, попрямувала на вихід. Та не встигли за нею зачинитися двері, як Ян притягнув мене у свої обійми. Поцілунок вийшов занадто солодким і вкотре з'явилося бажання повернутися до нього у квартиру.

- Знаєш, у мене в кабінеті доволі зручний диван, - прошепотів мені на вушко, змушуючи шкіру вкриватися сиротами. 

- Це на що ти натякаєш, Золотов? - крізь усмішку запитала. 

- На те, що тобі варто відпочити. Я ж бачу, що очі вже злипаються. А ти про що подумала, крихітко? - Ян провів подушечками пальців по моїй щоці, і спати різко перехотілося. Краще вже займатися тим, про що я подумала. 

- Я... - та не встигаю закінчити почате, тому що чую голос, від якого неприємний холодок біжить шкірою.

- Як мило. Просто ідилія у вас!

На порозі стоїть Іван і хмуро нас розглядає. Бачу в його руках черговий букет троянд і стає гидко від себе самої. Запізно усвідомлюю, що продовжую стояти в обіймах Яна, але добре відчуваю, як сильно він напружується поряд зі мною. 

- Чого тобі? - холодно кидає Ян і випускає мене з обіймів. Та якщо я думала, що зараз він відступить, то сильно помилялася. Не відступив, а навпаки, закрив мене собою від... друга. 

- Та, схоже, уже нічого, - криво усміхнувся Іван. - А я і не думав, що ти така, подруго.

- Ваню, - я не хотіла, щоб наша дружба закінчилася ось так. Не хотіла втрачати його як друга.

Та хіба я винна у тому, що ніколи його не покохаю? Чому всередині таке відчуття, наче я зрадниця? Хоча насправді нічого жахливого не зробила. Невже так тепер буде завжди?

Іван не став мене слухати і, кинувши квіти просто на підлогу, покинув зал. Я ж одразу кинулася за ним, але Ян не дав мені цього зробити. Міцно схопив за руку і потягнув на себе.

- Мені треба з ним поговорити! - випалила сердито.

- Навіщо? Хіба не зрозуміло, що він не прийме наших стосунків? - Ян також підвищив голос. У його погляді більше не було тепла. Так, Золотов зібрався захищати те, що вважав своїм. Але я не річ, і завжди матиму право на власну думку. 

- Він мій друг! - випалюю роздратовано і, вирвавши руку, кидаюся за Іваном. 

Я все-таки сподіваюся, що він зрозуміє. І саме це сподівання дає мені сили рухатися вперед. 

Тільки б встигнути його наздогнати.