Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

— Ти знову взялась за своє, Дано! Що тобі зробила наша родина, аби ти так старанно намагалась її розвалити? — Антоніна досі кохала чоловіка і не могла винити його в тому, що сталось з їхньою сім’єю за всі ці довгі роки. А от Дана була ідеальним об’єктом для звинувачень: якби вона пригляділа за братом, як просила її мама, то він би досі був живий і склеював те, що давно дало тріщину.

— В мене є висновок із лабораторії, де чітко вказано, що ми з Мишком не рідні кровно. — Дана помітила сум’яття на обличчі мами й замислилась, — Зачекай! Може ви й не всиновлювали Мишка, а лише мене? Ти народила Мишка від іншого чоловіка? Якщо не скажеш правду, я поставлю ті ж запитання батьку!

— Як ти з матір’ю розмовляєш? — Антоніна не стрималась і занесла руку над дочкою у пориві гніву. Але Дана вчасно схопила долоню матері. Вона тримала її кілька секунд, доки неприємна гримаса спотворювала обличчя Антоніни.

— Може ти й могла вдарити мене, коли я була дитиною, та зараз – ні. — спокійно мовила донька.

— Як ти могла подумати, що я зраджувала батькові? На жінці тримається родина. Він може скільки завгодно оступатись, але я завжди чекатиму на нього вдома – вірна та любляча. Тобі цього не зрозуміти… — Антоніна сіла у крісло біля вікна. Дана розмістилась на канапі, напружено чекаючи продовження.

— Краще б ти припинила терпіти його походеньки. Мамо, ти гідна кращого життя. Як і я. — вона схилила голову і ледь втримала сльози співчуття, що накотились на очі.

— Я знаю. Та для мене вже надто пізно. — Антоніну накрило секундне прозріння, яке спалахнуло у свідомості, ніби вибух феєрверку і так само швидко згасло, — Не розумію, навіщо ти копаєшся в цьому, але, якщо так сильно наполягаєш – я розповім.

— Почни, будь ласка, з мене. Я вам не рідна дочка? — тільки так Дана могла пояснити ставлення батьків до неї.

— Не кажи дурниць. Ти – моя точна копія у молодості. Таке ж волосся і тонкі, аристократичні риси обличчя. Ти наша кров і плоть. — Антоніна з цікавістю роздивлялась її, наче бачила вперше. Насправді ж, вона просто згадувала, якою красунею була тридцять років тому.

— Нічого не розумію. А Мишко? — Дана примружилася, роздумуючи над почутим. Жінка все ж сподівалась, що десь на білому світі є інша родина. Родина, здатна полюбити її.

— Ти пам’ятаєш мою вагітність? — поцікавилась Антоніна.

— Я пам’ятаю, що твій живіт ріс багато разів. І пам’ятаю, як посеред ночі тебе забирала швидка. Але з Мишком було інакше.

— Я була на сьомому місяці, коли плід завмер. І не могла більше терпіти все, що відбувалось з моїм тілом. Тоді я сказала твоєму батькові, що хай шукає сина де завгодно, але з лікарні я поїду лише з дитиною. — Антоніна боялась, що чергова мертва дитина повністю знищить їхній шлюб.

— І він знайшов? — Дана не вірила у почуте. Хіба ж легко було знайти дитину на заміну?

— Так. В одному відділенні зі мною жінка народила хлопчика. Вона овдовіла і була в дуже скрутному становищі. Віктор запропонував їй вигідну угоду: віддати новонародженого сина в обмін на кругленьку суму. — Антоніна ніколи не згадувала справжню матір Мишка. Її не цікавила жінка, яка могла продати найбільш скарб у житті – сина. Вона радше ненавиділа її через те, що та могла народити живу й здорову дитину, не дивлячись на бідність і власну безпомічність. Ну чому Бог розпоряджався їхніми життями так безглуздо?

— Тобто, Мишко мав рідну матір, а ви забрали його, користуючись її проблемами? — тіло Дани горіло, ніби хтось шмагав її кропивою по оголеній шкірі.

— Її ніхто не змушував погоджуватись. — Антоніна стенула плечима. Вона вірила, що дала хлопчику краще життя, аніж він міг отримати з рідно матір’ю.

— Тому батько майже не звертав на нього уваги? Бо він не був йому рідним? — нарешті Дана зрозуміла причину байдужості з боку батька. Чоловік мріяв не просто про сина, а про того, хто буде його точною копією і в чиїх жилах тектиме така ж кров.

— Після появи Мишка наше життя стало кращим. Твій батько хвалився перед друзями, що має сина і на якийсь час заспокоївся. Якби ти не зруйнувала все… Ми б досі були щасливими. — в погляді Антоніни проступили іскри ненависті до дочки.

— Ви ніколи не були щасливим… — Дана тільки-но сама усвідомила те, про що сказала вголос.

— Ти не могла приглянути за братом? Це твоя вина, що його вбили! — Антоніна шкодувала не за сином, а за тією порою, коли чоловік перестав дивитись на неї, як на непотріб.

— Яку фамілію носила його справжня мама? — на слові справжня Дана зробила наголос і відплатила матері тією ж болісною монетою.

— Не пам’ятаю. Гарінська чи Варінська. Якось так. — Антоніна потупила погляд у  вікно і майже не звертала уваги на Дану.

— Ви народжували в одному відділенні, так? — уточнила дочка.

— В одному. — Антоніна повністю втратила зв'язок з реальністю і занурилась у потік спогадів, що відносив її далеко звідси.

Дана вийшла з кімнати матері та лише у коридорі змогла вдихнути на повні груди. Важка тінь літала не над самим будинком, а над його мешканцями. Дана дістала з кишені телефон і, відкинувши кучері з лиця, подзвонила Андрію. Він відповів швидко, немов чекав її дзвінка увесь день. Вона розповіла йому все, що змогла дізнатись про походження Мишка.