Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Чотири години на самоті я провела з користю: ​​і м'ясо засолила, і вовною вівцебика зайнялася. Точніше, спробувала. Шерсть у вівцебика була дуже густа, довга і щільно збита. Підшерсття непогано відокремлювався від спини до черева. Але гребінець-щітка для цих цілей мало підходив.

Подумавши, зрозуміла, що потрібно зробити пристосування у вигляді віялових грабельок із прутами сантиметрів десять завдовжки. Багато лозин розташувати в ряд я не змогла. Зробила за принципом остроги, якою вже намагалися ловити рибу. Інструмент у роботі мені сподобався. Грабельки підхоплювали гівіут біля самого кореня і підіймали його цілим шаром. Задовольнившись результатом, я перервалася, щоб знову зайнялася багаттями та м'ясом.

А після загального сніданку, коли Микита розподіляв фронт робіт на день і призначав чергових, я запропонувала Марго зайнятися вичісуванням гівіуту. Аня знову стала добровільним помічником Маргарити. Я сподівалася, що Рита і далі займеться прядінням. Принаймні принцип цієї роботи був їй зрозумілий.

Хоча, як робити прядку, ніхто з присутніх не знав. Начебто б і бачили, але змайструвати робочу модель не знали як!

Поки що ж у нас і простого опорного веретена не було. Для прядіння тонкої нитки підходить саме таке. Це веретено під час прядіння впирається у чашечку або підставку. А для прядіння товстої нитки частіше використовують веретенце, що підвішується.

Денису на пальцях пояснили: веретено для ручного прядіння — дерев'яна паличка, відтягнута у вістря до верхнього кінця і потовщена до нижньої третини.

Вистругати її не проблема. Проблема потім веретено відшліфувати. А нам їх треба було шість штук. Інакше одна людина буде прясти до морквяних заговень!

Панкратов, звісно, ​​взявся до справи. Хоч і побухтів, що списи важливіші. За день він настругав шість заготовин, що більш-менш підходили за формою. А шліфували їх потім у вечорі біля багаття всі разом, передаючи з рук в руки шматочки шкіри та коробочку з річковим піском. Так і без діла не сиділи, і не надто втомлювалися від одноманітної роботи. Не один вечір знадобився, щоб довести до ладу дерев'яні вироби.

Будівництвом коптильні зайнялися відразу п'ятеро: я з Павлом, Соболєв-старший, капітан та Іллюша. У наших рибалок у зв'язку із позаплановим трофеєм видався вихідний.

Ми довго вирішували, де саме її будуватимемо. Примітивна коптильня дає багато диму і вимагає присутності людини: то дров докинути; то простежити, щоб тріска не горіла, а давала дим; то перевірити готовність м'яса.

Процес копчення не швидкий. На приготування однієї партії піде годин п'ять-сім. А значить, люди будуть наражатися на додатковий ризик нападу хижаків. Вирішено було робити коптильню між табором та місцем будівництва плотів.

Випробування першого плоту визнали успішним! Постановили збирати й інші чотири плоти за тією самою схемою. Олексій обіцяв, що з кожним плотом робота піде веселіше. Логічно — чим більше досвіду, тим вище швидкість.

Перш ніж ми пішли до машини, Павло окреслив на землі контур, що нагадував велику гантелю з двома з половиною метровою ручкою. В одному краю викопувалась яма для багаття. Від неї до самої коптильні йшов пологий хід під кутом. По ньому тягою дим від багаття потягнеться до місця копчення їжі. З іншого боку, будувалася «вежа». У ній на поперечних лозинах підвішувалося на паличках чи гачках м'ясо або риба. Зверху «вежа» накривалася кришкою, щоб дим одразу не відлітав, а коптив підвішені продукти.

Старші чоловіки залишилися копати, а я з Павлом та Іллею вирушила до машини за потрібними запчастинами.

По-перше, викопаний у землі димар необхідно було накрити так, щоб не було втрат диму. Для цього я вирішила використовувати пласкі частини машини: кришки капота і багажника. По-друге, для основи башти можна використовувати диск колеса. Якби ми будували щось подібне у своєму часі, то можна було б використати стару виварку, що прохудилася, або діряве відро, навіть з пари дисків можна було б зварити циліндричну конструкцію і вирізати болгаркою з другого диска непотрібне. Але ж у нас таких інструментів не було. Тому я вигадала на основу взяти диск, через дірочки дим підійматиметься всередину «вежі», а верх наростити камінням з пляжу, обмазавши його глиною.

Наш похід до автомобіля пройшов без пригод. Машина вся була в потічках звіриної сечі та подряпинах від пазурів місцевих котячих. Амбре стояло, як у звіринці. Іллюшка пирхав і закривав ніс пальцями. А ми з Павлом розбирали моє авто.

— Ех, скільки треба забрати з собою, — зітхнула над двигуном. Як його застосувати у побуті, навіть не уявляла. Але ж це метал! А все металеве можна переплавити… колись, коли у нас з'явиться піч. Так далеко плани я не будувала. Тут хоча б з місця зрушити та осісти в найкращому для зими кліматі.

— А чи треба? Може, варто почати з нуля? Не тягнути за собою тягар минулого життя?

— Пропонуєш жити у печері, кутатись у шкури? Хоча шкури для нас — це поки що мрії…

— Ну, не так радикально. Взяти найкраще з минулого і жити, маючи трохи, — Павло задумливо дивився перед собою. — Мене в юності вразили племена півночі. Вони не втратили свої традиції, живуть за заповітом предків у гармонії з природою. А шаман показав мені світ Духів.

— Це ти Панкратова навчив мисливських обрядів? — адже Павло був його охоронцем, цілком логічний висновок.