Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Повернувся додому змерзлий, спітнілий і пропахлий стайнею, але павучий неспокій усе ще примушував ворушитися волосся на шиї. Тож Вікторин ликнув трохи айвівки й крутими сходами вибрався на горище.

Пан Станіслав залишалися там само, що й раніше. Так само висушені, нерухомі й з палаючими очима.

— Непогано ти порадив собі з тим цілим Винярським, — сказав він хрипким голосом. — Тікав так, що аж курилося. Герой, ветеран, най би його качка копнула! Таких героїв я на дворі короля Стася десятки бачив. А потім плачуть, що пруссак, руський і австріяк паношаться в Речі Посполитій як у себе.

На хвильку перервалися, дихали важко, хрипко.

— Ти не мій син, — заклекотіли нарешті.

Вікторин не вийшов. Ступив кілька кроків уперед, зміряв старого поглядом. Сухе бадилля хрустіло в нього під ногами.

— Може, й ні, — сказав.

— Не роби з мене дурня, свого сина я завжди впізнаю. Хоча лицем ти навіть схожий, і я розумію, чому у дворі всі тебе називають його іменем. Дивуєшся, га? Гадаєш, що як старий, то й глухий? Я на цьому горищі все чую. Кожен крок і кожен рух. Чую навіть кожен шелест думки.

Старий охрипли, замовкли, облизали потріскані губи. Продовжили лиш по досить довгім часі:

— Певно, знову якісь чари діються. Багато їх останнім часом. Ну, що? Міну маєш зараз таку дурну, що я навіть міг би повірити, ніби ти справді Вікторин. Кажи, що ти з ним зробив? Син — це син. Дурень та ще й курвій. Це він мене тут замкнув. Але усе ж син.

— Я не знаю, що з ним сталося, — відповів Вікторин-не-Вікторин, помовчавши.

— Не знаєш. Що ти не брешеш — я бачу. Не знаєш. Але здогадуватись здогадуєшся.

Вікторин підійшов ближче, придивився краще. Колючі бур’яни не тільки обплели тіло пана Станіслава, вони проникали вглиб. Шкіра вельможного старшого пана нагадувала кору — потріскану, замшілу кору прастарого дуба. А з вуха виростала гіллячка; вона навіть випустила листочки, але зараз усе навкруг було засохлим і осіннім.

— Добре вам тут, на цьому горищі? — запитав нарешті Вікторин.

— Не нарікаю. Короїд трохи стукає в лівому коліні, так що часом цілу ніч очей склепити не вдається. Але витримати можна, а жити треба. Мушка часом пролетить, павучок ниточку виснує. Тільки діти не відвідують, хоча й могли б. Так буває на старість.

— Зачекайте! — Вікторин розвернувся й крутими сходами спустився з горища.

— Зачекаю, аякже. Це в мене добре виходить. Уже рік на компрес чекаю.

Цього разу пан Станіслав Богуш чекали менше, ніж рік, бо Вікторин повернувся за декілька хвилин. На плечі лежала сокира. Та сама, якою недавно рубав дрова. Спокійним кроком наблизився до старого. Зважив сокиру в руці.

Пан Станіслав, хоча вже довший час були одерев’янілі й, власне кажучи, неживі, злякалися й стулили потріскані повіки. Життя чи нежиття — все одно було для нього милим.

Вікторин тарахнув раз, тарахнув другий, гаратнув з одного боку й поправив з другого.

— Готово! Ви вільні.

Пан Богуш розплющили очі й роззирнулися довкола. Сухі пагони, якими він був обріс, лежали порубані — і ті тонкі, як виноградні вуса, і ті товсті, як гілляки старої яблуні. Ті, які вростали під його шкіру, скрутилися, почорніли й легенько задиміли, а через кілька хвилин відпали самі.

Вікторин зніс пана Станіслава вниз разом із його кріслом на коліщатках, на якому нестор роду сидів добряче понад рік. Того дня вечеряли разом. Слуги боялися. Боялися старого дерев’яного діда, про якого, щоправда, пам’ятали, а однак, забули. Боялися пана Вікторина, якого щось змінило. Досвід поколінь хамів виразно підказував, що зміни бувають або на гірше, або на ще гірше; а як щось начебто змінюється на краще, то рано чи пізно та кращість все одно вийде боком. Тож боялися так, що навіть не шепталися між собою.

— Добре це вино, — сповістили пан Станіслав, випивши солідний келих. — Добре, наше. З-під Ясла.

Вікторин нічого не відповів. Смаки в нього лишилися хамські; він волів горілку. Але в панських домах пили вино, тож і він пив. Пив і уважно придивлявся до Станіслава, який не були його батьком. Трохи нагадували Старого Мишку, а трохи Лихого Чоловіка. Вікторин не знав, чи це добре.

— Бачу, тут щось зміниться. — Очі старого Богуша палали, як вербове порохно або як у руського святого на іконі. — Ой, зміниться немало.

XL. ПРО ВІКТОРИНІВ І ЯКУБІВ

Повідають, що пана від хама відрізняє народження і володіння, але це не зовсім правда. Відрізняє їх передовсім страх. Бути хамом — це жити в страху, як заєць на межі, це боятися на світанку сьогоднішнього дня, а ввечері — завтрашнього. Це не мати багато, але тремтіти перед втратою того, що маєш. Це схиляти голову перед іншими попри те, що вони від хама ані мудріші, ані кращі. Хамство — це страх. Пан же є яструбом на небі й левом у пустелі і нічого не мусить боятися.

Осінні вечори холодні й хмарні, а пан Вікторин проводить їх у прогулянках навколо двору в Седлиськах. Хоч, може, прогулянка — це не найкраще визначення; прогулянка-бо передбачає задоволення. Тому ні, не прогулянка, а обхід. Вікторин обходить гарний город і сад у задній його частині, і стайні, і засік, і каретний сарай, і кухню, що стоїть поза домом, аби зменшити ризик пожежі й аби сморід не йшов у кімнати. Обходить усе пильно, як вартовий, заглядає за живоплоти, в зарості кропиви й конопель. Здригається від будь-якого шурхоту й шелесту, серце шалено калатає в його грудях, хоч воно і зміїне.

У голові прокручує останню розмову з паном Станіславом.

Було це кілька днів тому. Вікторин вивів батька-не-батька в сад. Станіслав Богуш як не ходили, так і не ходять, але вересневе сонце гріло приємно, а з лісу линули пахощі грибів, гріх був би вдома сидіти. Тож вмостилися в саду, попиваючи чеське пиво.

— Як тебе насправді звуть? — запитали раптом пан Станіслав. — Я не стану тебе називати іменем мого сина. Може, на інших ці чари діють, але не на мене.

Вікторин сягнув по пиво, ликнув, знову відставив на кам’яний столик кухоль з кришечкою, пересунув його зі скреготом на палець, на два, закрив кришку, відкрив, ликнув знову. І дивлячись не на старого