Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Розділ 69

Слава прокинувся раніше за Марину, визирнув у вікно. Небо було таким чистим, ніби всю ніч і не дощило. Він залишив жінці записку, а сам тихенько вийшов з будинку, сів у «джип» і поїхав до міста. Слава думав навідатися до Тамари та спробувати дістатися місця відпочинку, щоби з’ясувати, чи не надто там розвезло грунт.

Тамару було не впізнати: очі червоні, збуджена, злякана, схвильована та бліда, як ніколи.

— Що трапилося? — кинувся Слава до жінки.

Вона дивилася на нього широко розплющеними, повними сліз очима.

— Це неможливо, — промовила стиха, і чоловік помітив, як тремтять її губи та пальці рук.

— Що? Що трапилося?!

Слава взяв Тамару за плечі, глянув у вічі. — Томо, з вами все гаразд?

— Ні, — похитала вона головою. — Славо, я збожеволіла? Це дуже видно?

— Ходімо до будинку, — замість відповіді запропонував той. — Там поговоримо.

Він завів жінку до хати, зробив чай і майже силоміць змусив його випити.

— Тепер краще? — запитав, сідаючи поруч.

— Ніби так.

— Славо, я вночі бачила свого чоловіка, — карбуючи кожне слово, сказала Тамара.

— Де?

— З вікна. Марк стояв там, у дворі, і дивився просто на мене.

— Томо, вам здалося. Це неможливо.

— Він мав трохи інакший вигляд, але я впевнена, то був Марк! Люди змінюються, однак очі, погляд залишаються... Ми дивилися один одному в очі, і це правда!

— Ні, напевно, то була інша людина, може, чимось схожа на вашого покійного чоловіка, — спокійно заперечив Слава.

— Покійного?

— Так. Бо Марк загинув, його немає серед живих.

— Але я його бачила!

— Вам приверзлося, Томо.

— Ні, не приверзлося.

— Тоді наснилося. Таке буває, коли людина прокидається і певний час не може розмежувати сон і реальність. Упевнений, що з вами сталося саме так. Вам щось снилося до того, як ви прокинулися? Ви ж спали?

— Так, я була виснажена, стомлена та розбита, тому випила снодійне й швидко заснула... Мені справді снився Марк, — погодилася жінка.

— Ось бачите! То був сон, а ви сплутали його з реальністю.

— Ні. Я бачила Марка, як зараз бачу вас, — Тамара глянула на чоловіка.

— Томо, ви усвідомлюєте, що не можна побачити людину, яку поховали?

— Так, розумію, тому прошу пояснити, що зі мною діється? Я нікому, окрім вас, не можу це розповісти, бо мене відразу запроторять до божевільні... Може, то був привид? Ви вірите у привидів? Як гадаєте, вони існують?

— Томо, дорогенька, я не вірю у привидів, як і в те, що хтось спроможний повернутися з того світу, — лагідно та спокійно говорив Слава. — У вас розбурхана уява, це минеться. Я вас не покину, поки ваш стан не нормалізується. Зараз ви ляжете, а я збігаю до аптеки, куплю щось заспокійливе, нагодую вас і вкладу відпочивати. Ви згодні, що перевтомлені та занадто збуджені?

Тамара помовчала. Вона з надією зазирнула чоловікові в очі й тихо, майже пошепки, попросила:

— Допоможіть мені, Славо.

— Звісно! Я вас у такому стані не покину.

— Дякую.

Чоловік уклав Тамару на ліжко, укрив картатим пледом.

— Я незабаром повернуся, — пообіцяв він.

— Не залишайте мене саму, — попросила жінка. — Будь ласка.

— Не хвилюйтеся, Томо, я побуду з вами.

Слава не забарився. Він повернувся до Тамари, нагодував її тим, що прихопив у супермаркеті, напоїв чаєм із купленими в аптеці заспокійливими травами.

— Вам треба відпочити, — сказав, дбайливо доправляючи плед. — Спробуйте хоча б трохи поспати, а я посиджу біля вас.

— Ви нікуди не підете? — запитала жінка.

— Ні. Обіцяю!

— Мені страшно.

— Я з вами. Відпочивайте.

Тамара швидко заснула — безсонна, тривожна ніч далася взнаки. Слава пройшов на кухню, помив посуд, заварив собі каву. Тамара його непокоїла. Те, що жінка нервово виснажена, було зрозуміло. Та як зрозуміти те, що вона бачила свого покійного чоловіка?

— Тамара й справді вірить у те, що малює їй розбурхана уява, — думав чоловік, п’ючи каву.

Загалом наразі було очевидним те, що жінка потребує уваги та спокою. Слава вирішив, що мусить проводити з нею більше часу.

«Було б непогано взяти Тамару на природу, влаштувати ночівлю під відкритим небом? Але чи не образиться Марина, що відпочинок стане не тільки для нас двох? — міркував чоловік. — Пораджуся з Маринкою, а доти нічого Тамарі не говоритиму».

Жінка прокинулась, побачила поруч Славу і ледь помітно всміхнулася.

— Дякую, — промовила тихо.

— Як почуваєтеся?

— Набагато краще.

Тамара підвелася, сходила в душ, і чоловік наполіг, аби вона щось поїла.

— Тільки разом з вами, Славо, — сказала жінка.

Перекусивши, Тамара згадала, що якось обіцяла Славі показати світлини свого чоловіка, та все руки не доходили. Жінка дістала кілька альбомів, і вони сіли за стіл.

— Це світлини з нашого весілля, — почала розповідати Тамара й усміхнулася. — Ми тут такі молоді! Смішні, чи не так?

— Ви... Ви копія Елі, — схвильовано затнувся чоловік і запитав, чи має Тома фотографії Марка в останні роки його життя.

— Небагато, але маю, — відповіла вона та знайшла потрібний альбом. — Це світлини з нашого відпочинку на природі, це — Марк на роботі...

Тамара говорила, а Слава сидів, немов заціпенівши. Він намагався не виявляти свого враження від побаченого, а захоплена спогадами Тамара зовсім того не помітила.

— Вам не цікаво? — запитала вона, поставивши чоловікові запитання й не отримавши відповіді.

— Ні, що ви?! — сказав той, опанувавши себе. — Мені цікаво так, що ви навіть собі не уявляєте!

У дворі озвався гавкотом Барс, і Тамара здригнулася. Вона злякано глипнула на чоловіка.

— Хтось прийшов, — схвильовано промовила.

— Зачиніть собаку, а я вийду разом з вами. Добре?

— Так, — кивнула жінка на знак згоди.

Тамара з чоловіком підійшла до хвіртки, з-за якої лунало наполегливе гримання.

— Якщо там... Марк? — настрашено прошепотіла жінка.

— Я з вами. Нічого не бійтеся.

— Хто там? — запитала Тамара, не відчиняючи хвіртку.

— Ростиславівно, — почувся сусідчин голос, — це я, Марківна.

Тамара з полегшенням зітхнула та відімкнула хвіртку.

— Доброго дня, Марківно!

— Ростиславівно, у