Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

- Коли Варта нас всіх врятувала, Стражі запитали, у кого є родина в Спільноті. Тих, у кого було до кого повертатися відправили назад чи в інші світи до родичів, а нас, круглих сиріт, повели на суд як свідків… Правда, я на суд не пішла, натомість вирішила політати з драконом. Ех, незабутній досвід, - я мрійливо усміхнулася. Треба буде цей політ якось повторити, між іншим. А то як це так?! Сабі вже двічі літала, а мене Рошаір тільки в дитинстві катав! Кругом несправедливість!

- Ти в своєму репертуарі. Вічно знаходиш, як відлинювати, - усміхнувся мій брат.

- Та не вигадуй. Не було такого ніколи.

- Ага, аякже. Одного разу я попросив тебе замість мене посуд помити. А ти що зробила? Пішла навулицю гратися!

- Ти мені цю історію до кінця життя згадувати будеш? Це ж було хтозна скільки років тому! Я тоді була крихітна зовсім, і ми з мамою жили собі спокійно. Та я навіть «р» і «ш» ще не вміла вимовляти!

- Угу, пам’ятаю-пам’ятаю. Коли мама мене відчитала, ти мені сказала незабутню фразу: «Не пайся, батику! Піси гуяти!» Перекладаю для тих, хто не знає дитячого сленгу: «Не парся, братику! Пішли гуляти!»

Сабі і Вікторіка почали нестримно хихотіти. Особливо сильно і знущально реготала Сабі, за що отримала від мене докірливий погляд в стилі «ти за кого взагалі, зрадниця?!» і хороший удар моїм гострим кістлявим ліктем в бік. Все, справедливість відновлено! Заслужила, заноза така. Тепер треба ще з братиком поквитатися. Вимагаю реваншу!

- Ах так?! Ну, все, дівчата, ловіть компромат на нашого ідеального перфектціоніста!

- Та в тебе нема на мене компромату! – Смаріер самовдоволено усміхнувся, мовляв «Та я – сам Містер Ідеальність!» Ну-ну…

- Та невже? А ти, звісно, забув, як плакав, коли отримував в школі оцінку нижче дев’яноста? – єхидно запитала я і пояснила дівчатам: - У нас була стобальна система. Так от кожного разу він нестримно плакав і казав: «Який я дурний! Я буду на звалищі працювати! Я нічого не вартий шматок бруду!» Ні, серйозно, він завжди так переживав, коли робив щось не ідеально! Цікаво, в академії ти так само сирість розводив?

- Добре, пропустимо певні деталі нашого дитинства, - Смаріер трохи почервонів. З того, як швидко і невміло він перевів тему, стало зрозуміло, що академія тонула в ріках сліз свого нещасного студента-перфектціоніста. Вікторіка і Сабі ще гучніше засміялися. – То що там далі було? Ти проігнорувала свій священний обов’язок перед законом дати свідчення в суді і полетіла розважатися з драконом. А далі що?

- Ох, ти не змінився. Як був занудою, так нею і лишився, - я з теплою усмішкою похитала головою. – Так от, далі нас, сиріт, фактично повіддавали в хороші руки, як котенят. Я дісталася сім’ї ельфів і в якості бонуса отримала ось цю капосну панну, - я тикнула пальцем в Сабі.

- Та ти теж не подарунок, - відповіла на люб’язність подруга.

- Тобто? – Смаріер насупив брови.

- Тобто мої батьки отримали опікунство над Летою. Ми з нею стали близькими, як сестри, - пояснила Сабі.

- Чесно, якби не ця заноза, я б там всіх попроклинала і звалила звідти по-тихому.

- Чому так? Тебе ображали? – захвилювався Смаріер. Він так мило переживає!

- Та ні. Просто ельфи, вони такі… ельфи!

- Агов, не узагальнюй, - образилась Вікторіка. – Моя мама ельфійка, і вона нормальна.

- Правда? – зацікавилась Сабі. – А як її звати?

- Її ім’я Тесіарія. В дівоцтві вона носила прізвище Ліваріфір. Може, чула про цей рід?

- Тесіарія Ліваріфір?! – перепитали ми з Сабі в один голос.

- Ну, так, а що?

- Та вона ж справжня легенда серед ельфійок молодого покоління! – з жаром пояснила Сабі. – Після того, як вона відмовилася вийти за принца і не злякалася гніву батька, більше й більше ельфійок відмовляються жити за старими звичаями. Я чула, що у нас там почався справжній переворот і капітальні зміни в житті жінок! Та у мене з Леткою вся кімната була її плакатами завішана!

- Нічого собі, - пробурмотіла Вікторіка. – Цікаво, чи мама знає про це.

- Слухай, Вікторіко, а можеш нас з нею познайомити? – почала клянчити Сабі, мило і смиренно склавши ручки.

- Звісно познайомлю. І можете звати мене просто Вікі, а то Вікторіка звучить якось надто офіційно.

- По-моєму, наш час вже майже сплив, - Смаріер звірився з годинником. – Так і є. Треба повертатися в замок і слухати Президента. Ненавиджу його слухати. Вічно говорить одне й те саме, тільки речення місцями міняє. З року в рік доводиться робити вигляд, що уважно слухаю.

- Бідний ти, нещасний. Тебе ж обрали представляти свій світ. Бідолашний, таку честь на тебе звалили, бездушні такі, - саркастично підколола я.

- Ти теж не змінилася, - Смаріер похитав головою. – Ходімо. Вже справді час.

Сабі з Вікі йшли попереду, емоційно обговорюючи «дурні ельфійські традиції», а ми з братом – за ними.

- Смаріер, а хто для тебе Вікі? Вона твоя дівчина?

- Вона моя дружина, - широко усміхнувся брат, а коли побачив моє шоковане обличчя, навіть тихо засміявся.