Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

- Як так?! Коли ти встиг одружитися?!

- Та буквально місяць тому. Мені неймовірно пощастило зустріти мою пташку.

- Ех, шкода, що мене не було на твоєму весіллі, - мені зробилося дуже-дуже сумно. – Ти уявляєш, скільки всього ми з тобою втратили? Скільки важливих моментів пропустили? Ми ж, вважай, ціле життя не бачились!

- А ти, як завжди, мислиш песимістично, - криво посміхнувся Смаріер і, не зупиняючись, обійняв мене за плечі. – Ти краще подумай, скільки всього у нас з тобою попереду. Я взагалі не планую тебе від себе надовго відпускати. Нам ще стільки всього розповісти одне одному треба буде!

- Доведеться відпустити, - я сумно зітхнула.

- Чому це раптом?

- Я зараз живу в одного чоловіка. Ой, це так прозвучало якось… Ти ж не подумай нічого такого. Я йому типу гроші винна.

- То скажи, скільки заборгувала – я заплачу. У мене багато грошей, і є лиш одна біда – їх нема куди дівати, бо постійно працюю.

- Не треба, Смаріер. Я сама розберуся.

- Слухай, якщо він тримає тебе в себе силою, то я…

- Ні-ні! – я заперечно замахала руками.

- Тоді в чому річ? Лето, кажи чесно.

- В нього є таємниці, які я хочу розгадати… Та й… я поки не хочу його залишати…

- Он воно що, - Смаріер полегшено засміявся. – Одразу б сказала, а то налякала свого старшого братика, а в мене серце слабеньке.

Ми трохи помовчали, а тоді Смаріер не витримав і з цікавістю запитав:

- А хто він?

- Дракон.

- У-у-у…

- Ага.

- Тоді удачі тобі і міцних нервів, - зітхнув Смаріер, відчиняючи двері і галантно пропускаючи нас, трьох дівчат, в залу. – Про кепську вдачу драконів цілі легенди Всесвітом гуляють. Та я й сам мав справу з кількома драконами… Скажу чесно, так сильно мене ніхто ще не бісив.

- Це ти ще з Максом не знайомий, - усміхнулася Сабі. – От він здатен вивести з себе будь-кого.

І як за командою, біля нас з’явився рудий і дуже злий дракон.

- Ви де були?

Ой, як страшно, просто не можу. Хто-небуть, дайте мені нюхальної солі, а то зараз я-а-ак бухнуся на підлогу!

- Гуляли, - невинно усміхнулася Сабі.

- Ми вас двох, – він тицьнув пальцем спочатку в Сабі, а потім в мене, - вже півгодини шукаємо!

- Ой, які ви молодці! – фальшиво зраділа Сабі. – Не лишаєте дам в біді!

Рудий дракон перевернув очі і втомлено зітхнув.

- Ми за вас дуже хвилювалися. Хто знає, що могло статися. Ми вже всі варіанти вашої смерті перебрали. Де вас носило?

- Виходили в сад побазікати, - знизала плечима Сабі.

- А попередити було ніяк?!

- Ой, вибач, наступного разу, щоб відійти бодай на крок, обов’язково запитаю твого дозволу, - тоном, повним отруйної люб’язності, запевнила Сабі.

Дракон поскреготів зубами, але відповів цілком спокійно:

- Йдіть за мною.

Сабі хотіла ще щось сказати, але я заспокійливо поклала їй руку на плече.

- Добре, веди, - я спокійно кивнула дракону. Він розвернувся і повів нас вглиб зали до свого брата.

До речі, про його брата. Я за ним типу як… ну… скучила… Вчора ввечері ми з Рошаіром так і не поговорили про його сестру. Я, в принципі, і не наполягала, адже в мене вже й так була інформація для осмислення, яку так люб’язно надала мені Варія. А сьогодні ми з моїм драконом взагалі не бачилися аж до відправлення на бал, бо Рошаіра вдома не було. Варія казала, що він кожного року має купу роботи в цей день і що він за безпеку гостей тут відповідає. Можна сказати, що я навіть скучила за товариством такого ж соціопата, як я.

- Де ви були? – суворо запитав мій дракон, щойно ми наблизились до нього.

- В саду, - відповіла я. – Ми не знали, що ви будете так хвилюватися, інакше б не зникли без попередження.

Рошаір кивнув, цілком задоволений відповіддю. Обожнюю його: вміє слухати, не ставить зайвих питань, проникливий, не злиться без причини… Все, я офіційно пропала…

- А хто ці лорд та леді, які вас супроводжують? – запитав мій дракон, ввічливо кивнувши Смаріеру та Вікі.

- Що? – Макс нарешті помітив, що ми були не самі. Схоже, він так хвилювався за життя Сабі, що взагалі нічого, крім неї не помічав. Як мило. Сподіваюся, Сабі теж розуміє, наскільки дорога для цього рудого нещастя… інакше я її придушу.

- Це лорд Смаріер та леді Вікторіка, - ледь стримуючи щасливу усмішку, відповіла я. – Вони носять прізвище Арі-аль-Нут.

- Що? – Рошаір здивувався?! Оце прогрес!

- Я знайшла свого брата, Рошаіре.

- Я дуже радий за тебе… за вас обох, - з ледь помітною усмішкою сказав дракон.

Я представила Смаріеру драконів. І саме вчасно, бо не встигли вони обмінятися кількома люб’язними фразами, коли на сцені з’явився худенький чоловічок і оголосив, що зараз Президент виголосить свою промову. В залі раптом стало дуже тихо і на підвищення вийшов вусатий Президент Міжсвітової спільноти.