Читати книгу - "Інтернат"

довго не лягав, стояв при вікні, дивився на сніг, що все падав і падав, слухав, як батьки врешті вимикають телевізор і починають прибирати зі столу. Слухав, як мама торохкотить посудом на кухні, як старий виходить надвір, щось забрати з подвір’я, як потому повертається, і свіжий дух синього нічного снігу перетікає помешканням, торкається шкіри, і враз відчуваєш усю цю зиму, відчуваєш, як багато її, як вона починається ось тут, за вікном, між цих дерев, як заповнює собою весь довколишній простір: їхнє засніжене подвір’я, вулицю із сонними будинками, з яких до неба підіймаються дими, дорогу, яку зранку доведеться чистити, місток, так само заметений нічним снігом, крамниці й бібліотеку, школу, контори, станційні приміщення, будівлю вокзалу, порожню о цій годині — весь той шлях, яким він може пройти наосліп, до якого він звик із дитинства, який у нього з дитинством і асоціюється. Зима стоїть на кожному перехресті, відбивається в кожному темному вікні, проступає на дахах і схилах. І все те, до чого він звик, що він так добре знає, наповнене зимою, як торба листоноші газетами. І слід жити цією зимою, слід до неї звикати, слід вчитися отримувати від неї втіху, відчувати радість. Ось прямо зранку й почну вчитися, говорить він сам собі, буду вчитись довго й наполегливо. Зима не повинна лякати, її не слід боятись, вона — як пес, якого впускаєш у дім, роблячи його частиною свого життя, після чого він усе своє життя готовий буде за тебе померти, впізнаватиме тебе за голосом і запахом, ходитиме за тобою назирці, чекатиме на тебе, де б ти не ходив і коли б ти не повертався. Я обов’язково цього навчусь, думає він, у мене попереду ще стільки часу, у мене все вийде. І з цим засинає.

А зранку кидається до вікна й нічого не бачить! Лише сніг — глибокий, блискучий, ранить очі своїми кристалами, осліплює. І він швидко вдягається й вислизає надвір. Доки ще всі сплять, доки ніхто не помітив, що новорічна ніч давно закінчилась і почався новий день, наповнений світлом і снігом, він вибігає надвір і тоне в снігу, стрибає в нього, протоптує його, бреде під деревами — білими й обважнілими. Вибирається на вулицю — порожню вулицю нового року, де ще нікого немає, якою ще ніхто не ходив. І йде навмання свіжим, непротоптаним снігом. Дістається школи, минає крамниці, виходить до вокзалу. А тут теж порожньо цього ранку: всі сплять. Ніхто не зауважує, що почався новий рік, що почалося нове життя, ніхто нічого не зауважує, нікого ніде немає, і він перевалює коліями, грузнучи по коліно в снігу, вибирається на насип, що білим масивом нависає тепер над залізничним полотном, і перед ним відкривається цілий світ — по вінця засипаний снігом. І його відразу ж хочеться перетнути, від початку й до кінця. І він скочується насипом, перебігає лісосмугою, бреде крізь сніг, що стає все глибшим. Спускається в долину, минає снігові горби, під якими вгадується фундамент недобудованого заводу, і вибрідає у відкрите поле, що тягнеться аж до неба, скільки сягає погляд. Йде безкінечно довго, втративши відчуття часу й простору, відчуваючи довкола себе лише сніг і сонце, яке все вище підіймається в січневому небі. А коли втомлюється, падає просто в сніг, провалюється в нього обличчям, торкається його вустами, обпікається ним, потому перевертається на спину й дивиться в небо — безкінечно високе, досконале. І тут помічає хмару — першу, єдину в цьому досконалому блискучому просторі. Звідки вона? — незадоволено питає він сам себе, повертає голову й бачить, що з півдня, від моря, сунуть хмари, закривають собою горизонт і за деякий час обов’язково будуть тут — над ним, у нього над головою. Він мерзлякувато поводить плечима й відчуває, що лежати в снігу не так і затишно, що пальці рук встигли змерзнути, що сніг на вилогах пальта перетворився на крижану плівку. Час повертатись, говорить він сам собі. Чорта з два, відразу собі й відповідає. Ще чого, додає менш упевнено. Тільки не сьогодні. Сьогодні мене ніхто й ніщо не зможе зупинити. Сьогодні я навчусь любити й сприймати цей світ таким, яким він є. І він, світ, хай теж вчиться мене любити.

Встає й рушає далі — глибоким, неторканим снігом. Щоправда, йти стає дедалі важче. І ноги в зимових невисоких черевиках мерзнуть і ниють. Слід повертатись, нагадує він собі дещо нервово. Ще чого, знову різко сам собі відповідає. Ну добре, починає із собою торгуватись. Давай, дійдеш ось до цих дерев — і назад. Подивимось, неуважно відмахується сам від себе. Йде, витягуючи ноги зі снігу. Дерева наповзають повільно, нікуди не поспішаючи. Стає все холодніше. Хмари, зрештою, дотягуються до його долини, закривають собою сонце. Враз стає сіро й похмуро. Але він уже дістається дерев і переможно стоїть на схилі, дивлячись на замерзле річкове русло внизу. Ріка! — радісно кричить сам собі, дійшов до ріки! Прекрасно, нервово сам собі відповідає, а тепер назад, додому. Та почекай, не погоджується із собою, спущусь до ріки — і потім назад. Не треба, заперечує собі, повертайся додому. Та ладно, не слухається себе, сказав: туди й назад.

І котиться схилом униз, дістається берега, порослого дрібним очеретом, вибігає на середину ріки. Переможно скидає руки догори — до свинцевого неба, з якого починає сипатись сніг. Є-є-є-є! — переможно скрикує й тут-таки провалюється під лід. За товстим шаром снігу навіть не помічає, що крига зовсім тонка, особливо посеред річища. Навіть перелякатись не встигає. Добре, що ріка виявляється мілкою та мулистою — тож він стоїть по пояс у крижаній воді — наляканий, безпорадний. І все враз розуміє: доки вибереться звідси, доки добереться додому — встигне стемніти. І чи дійде він, мокрий і замерзлий, по темних глибоких снігах — ще велике питання. І ось тут він починає панікувати.

Довго-довго, безкінечно довго бреде снігом, не відчуваючи ні рук, ні ніг, з останніх сил примушуючи себе не зупинятись, вибиратися з чергового замету, вибрідати на черговий пагорб, іти, іти, не зупинятись, лише не зупинятись. Озирається й бачить рівне сіре тло, що розгортається довкола, обступає його, не даючи жодного шансу на порятунок, і від цієї неохопної сірості йому стає так моторошно, що в нього звідкись з’являються нові сили, і він починає бігти, бігти й плакати, час від часу озираючись назад і нажахано помічаючи, як там, за спиною, на обрії, з’являються чорні крапки — одна, дві,