Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Десятий куплет

СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА МОЯ

ОДИН

«Сьогодні після полудня в Парклендському меморіальному шпиталі помер Джон Фіцджеральд Кеннеді».

Цей голос, цей тужливий голос: голос Волтера Кронкайта[68] уві сні.

«Останній стрілець Америки мертвий. О Дискордія».

ДВА

Коли Мія залишила кімнату № 1919 в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» (що невдовзі стане називатися «Регал ООН Плаза» за проектом «Сомбра»/ «Північний центр»), о Дискордія), Сюзанна знепритомніла. Непритомність перейшла в недобрий сон, заповнений немилосердними новинами.

ТРИ

Наступний голос належав Чету Ґантлі,[69] співведучому програми «Ґантлі-Бринклі». Якимсь чином — вона не могла зрозуміти, чому так — цей голос також належав Ендрю, її водієві.

«Дьєм і Нгу[70] мертві», — каже цей голос.

«Тепер же спускайте собак війни, починається повість горя, звідси й аж до Єрихонського пагорба шлях вимощено гріхом і кров’ю. Ах Дискордія! Чорне залізне дерево. Гайда, пожинаймо плоди!»

— Де я?

Вона роззирається довкола і бачить бетонну стіну, на якій тісняться вирізані імена, гасла і непристойні малюнки. Прямо посередині, там, де його одразу побачить той, хто сяде на тапчан, отаке вітання: ПРИВІТ НІГЕРЕ ЛАСКАВО ПРОСИMO ДО ОКСФОРДА НЕ ЗАТРИМУЙСЯ ТУТ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ!

У паху її слаксів волого. Білизна під штанами геть мокра, і вона пам’ятає чому: хоча поручителя під заставу було попереджено заздалегідь, копи тримали їх під замком якомога довше, радісно ігноруючи голоси тих, хто просився відвести їх до туалету. А в камерах ні унітазів, ні рукомийників, ані залізних відер. Не треба було бути чемпіоном телевікторини «Двадцять одно», аби зрозуміти: від них чекають саме того, щоб вони обмочилися, чекають, щоб вони на власній шкурі відчули власну тваринність, і врешті-решт це трапилося з нею, Одеттою Голмс…

«Ні, — заперечує подумки вона. — Я Сюзанна, Сюзанна Дін. Мене знову замкнули, знову запроторили до в’язниці, але все ж таки я — це я».

До неї долітають голоси з віддаленого від її камери тюремного крила, голоси, що узагальнюють для неї сучасність. Вони хочуть, спливає їй на думку, аби вона вважала, що ці голоси лунають з телевізора, який працює в тюремному кабінеті, але напевне це лише такий трюк. Або гумористична витівка якогось садиста. Чому б це Френк Макґі[71] мав казати, ніби помер Боббі, брат президента Кеннеді? Нащо Дейву Ґерровею[72] казати у своїй програмі «Сьогодні», ніби синочок президента мертвий, ніби Джон-Джон[73] загинув у авіакатастрофі? Яку жахливу брехню доводиться чути, сидячи у смердючій в’язниці на Півдні, в той час як у паху тобі муляє мокра білизна! Чому це раптом «Буффало» Боб Сміт у передачі «Гавді-Дуді»[74] волає «Радіймо, діти, Мартін Лютер Кінг мертвий»? А діти кричать йому у відповідь: «Комала-ком-Че! Гарно кажеш, хлопче! Гарний нігер — той, що мертвий, ми заб’ємо негра ще».

Скоро прийде поручитель під заставу. Ось про що їй треба думати, і ні про що інше.

Вона підходить до ґрат, хапається за них руками. Так, це той самий Оксфорд-таун, авжеж, знову той самий Оксфорд-таун, двох убито в місячну ніч, швидше б слідство, в тім-то й річ. Але вона скоро вийде звідси, полетить, полетить, полетить собі додому, а невдовзі потому їй відкриється зовсім новий світ, і в нім буде новий чоловік, щоб його кохати, щоб самій новою людиною там стати. Комала-ком-ась, щойно подорож розпочалась.

Ой, але ж це неправда. Подорож майже вже добігла кінця. Власне серце не обманеш.

Далі по коридору прочиняються двері, наближаються чиїсь кроки. Вона дивиться в тім напрямку — спрагло, сподіваючись побачити поручителя або помічника шерифа з в’язкою ключів, — але ні, там чорна жінка у вкрадених туфлях. Це колишня вона сама. Це Одетта Голмс. Моргаузу вона не відвідувала, бо навчалася в Колумбійському університеті. І вчащала до кофі-хаузів у Грінвіч-Віліджі. І в Замку-на-Хаосі побувала, це ж теж хауз хаоса.

— Слухай сюди, — каже Одетта. — Ніхто тебе не визволить звідси, дівонько, опріч тебе самої.

— Не забувай насолоджуватися отими ногами, поки їх маєш, золотко!

Чує вона, як промовляє її ротом чийсь голос, він звучить брутально, хрипко, але з глибоко прихованим страхом. Це голос Детти Волкер.

— Скоро-скоро ти їх втратиш! їх тобі відріже літерним потягом «А»! Отим славетним потягом «А»! Чоловік на ім’я Джек Морт спихне тебе з платформи на станції Кристофер-стрит!

Одетта спокійно дивиться на неї і каже:

— Потяг «А» там не зупиняється. І ніколи не зупинявся.

— Що це ти за херню базариш, курво?

Одетта не ведеться ні на злий голос, ні на матюки. Вона знає, з ким говорить. І знає, про що говорить. У колоні правди зяє дірка. Це не звуки грамофона, а голоси наших померлих друзів. Є привиди у завулках між руїн.

— Повертайся в Доґан, Сюзанно. І запам’ятай, що я тобі скажу: тільки ти сама можеш себе врятувати. Тільки сама ти можеш витягти себе з Дискордії.

ЧОТИРИ

А ось тепер голос Девіда Бринклі каже, що когось на ім’я Стівен Кінг, коли той прогулювався поблизу свого будинку в Ловеллі, маленькому містечку в західній частині штату Мен, було збито на смерть фургоном. Він каже, що тому Кінгу було п’ятдесят два роки, він автор багатьох романів, найвідоміші з них: «Протистояння», «Сяйво», «Салемз-Лот». «О Дискордія, — каже Бринклі. — У світі темнішає».

П’ЯТЬ

Одетта Голмс, тобто та жінка, що нею колись була Сюзанна, показує крізь грати на щось позаду Сюзанни. І знову повторює: «Тільки ти сама можеш себе врятувати». Але збройний шлях — це шлях як до прокляття, так і до спасіння; а в підсумку між ними нема ніякої різниці.

Сюзанна озирається, щоб поглянути, куди показує той палець, і жахається побаченого. Кров! Святий Боже, там кров! Там по вінця налита кров’ю миска, а в ній щось монструозне, мертве, мертве, не людське, немовля, невже це вона власноруч його вбила?

— Ні, — кричить вона. — Ніколи я цього не зроблю! Я такого не зроблю НІКОЛИ!

— Тоді помре стрілець і завалиться Темна вежа, — мовить та жахлива жінка з коридору, та жахлива жінка у туфлях Труді Дамаскус. — Справді, це Дискордія.

Сюзанна заплющує очі. Чи вдасться їй змусити себе зомліти? Чи зможе вона через непритомність витягти себе геть з цієї камери, з цього жахливого світу?

Їй це вдається. Вона падає сторч головою у сповнену делікатного механічного дзенькання темряву і наостанку чує голос Волтера Кронкайта, котрий повідомляє, що Дьєм і Нгу мертві,