Читати книгу - "Смарагдова планета"

— Відпусти їх!.. — ледве видихнув Чернець.

— Та хіба я їх тримаю, дурнику? У мене й права такого нема, — пан мій Казимеж над селянами володар і суддя верховний… Хочеш, покажу тобі таємний хід? Сам порятуєш своїх друзів!

Раптом нахилившись до самих губ козака, шепнула Зоф’я:

— Вона тобі подобається, так? Ти закохався?

— В кого?

— Та в Настьку, в кого ж іще?

— Кажу, ти одна переді мною — замучився геть!..

Зоф’я полегшено зітхнула й випросталась.

— А тебе не збагну я, панно! — милуючись нею, мовив Єврась. — Чому допомагаєш мені, супроти своїх ідеш? Невже й ти мене, сіромаху…

Не зважився козак до кінця виказати.

— Хтозна? — гарячкове зблиснувши очима, усміхнулась вона. — Може, заголубити тебе хочу, а може, замучити… Або те й друге разом!

Обіцяння чогось чаклунського, смертельно солодкого прозвучало в її словах. Сміючись і кусаючи губи, пані скинула з плечей шаль, вигнула спину… Не тямлячи себе, згріб її в обійми Єврась.

Раптом Зоф’я силоміць відштовхнула його. Образа заступила козакові світ, проте різкі слова не встигли злетіти з вуст. Помітив Єврась, як напружилась І завмерла, вмить стративши рум’янець з лиця, злякана Зоф’я. Наче почула далекий поклик…

— Йди, — промовила, перевівши розширені очі на хлопця й мерзлякувато кутаючись. — Не можна тобі тут залишатись, бо тоді й настромленому на палю позаздриш!

Повільно підвівся Єврась, але з місця не зрушив.

— А-а… — бридливо скривилась пані. — Ти ще повинен свою Наську вирятувати! Що ж, зійди в сіни, там у правому кутку східці в підвал. Спускайся до самого низу, поки не наткнешся на вартового. А вже як ти з ним…

— Бог дасть, домовимось! — перебив її Єврась. — От тільки не знаю, чим віддячу тобі за твою доброту…

І, приклавши до серця руку, низько схилився.

— Зовсім я не добра. Просто хочу бути вільною, належати лише собі — поки зможу!.. — Зоф’я відвернулась, наче шкодуючи, що забагато про себе відкрила.

Тепер і козак чув звуки, що долинали знизу: старечий кашель, сухий і лайливий, розмірений стук ціпка по сходах… Ближче, ближче…

— Ну, чого закляк?! — люто зашипіла Зоф’я. — Роби, як я тобі казала, та не зволікай!..

— Чи побачимось ще? — запитав Чернець. — Дивлюсь на тебе, і неначе окропом обдає. Знаю, потягне мене сюди знов!

— Не смій! — Шляхтянка гнівно вдарила кулаком по столику. Впала й покотилась свічка. — Сама знайду, коли треба буде… коли можна!

Радість спалахнула в янтарних очах Єврася. Ще раз вклонився і згинув.

Зоф’я кинулась в ліжко. Всю її тіпало.

VI

Розпластавшись по стіні, Єврась напружив слух. Тут закінчувались круті слизькі сходи: зліва від них був глухий закуток, справа, за рогом стіни, в лункому просторі походжав, гупаючи підошвами, поки що невидимий вартовий.

Не відлипаючи спиною від слизького, пліснявого каміння, козак прокрався до закутка… Тут би йому вилетіти з кинджалом, вдарити блискавкою… та щось стримало запал.

Дивно походжав вартовий. Немов цвяхи вбиваючи в підлогу, наближався й віддалявся з певною розміреністю: сім кроків туди, сім назад. Так, вочевидь, крокували сталеві люди-андроїди, яких (читав Єврась в латинських книгах) ще в давнину виготовляли хитромудрі меканікуси. «Ет, двічі не вмирати!» — підбадьорив себе Чернець і ринувся назустріч тим крокам.

Його вже ждали… Невисокий чоловік, осяяний полохливим світлом закріпленого на стіні смолоскипа, тримав напоготові шаблю. Не сказати, щоб дуже вже такий силач, проте від одного лише вигляду стражника Єврася кинуло в жар. В похідному уланському мундирі, з лицем рябим і пласким, закудланим сірим волоссям, немов геть вкритий пилом, скидався вартовий на злинялу стару ляльку з вертепу. Білясті незмигні очі втупились у хлопця. Сірою рукою улан почав витягати із піхов шаблю, і на Ченця війнуло невідомо звідки нудно-солодким духом мертвецької. Відчуваючи себе мухою, що влипла в кисіль, метнувся Єврась до смолоскипа — і, вхопивши його лівою рукою, грізно крикнув офіцерові:

— Захищайся, пане, або краще клади зброю й здавайся! інакше живим не вийдеш звідси — я І не таких як ти на той світ посилав…

— Обидва ми не вийдемо звідси живими! — гугняво і незрозуміле, наче його язик не уміщався в роті, проказав улан. Відтак блискавично рубонув шаблею навкіс.

— Ну, от і все! — втішно зморщилось тютюнове обличчя Учителя. Він і зайшов таємними сходами серед ночі до пані Щенсної, і сидів тепер з люлькою, посміхаючись, навпроти натопленої голландської печі. — Конає дружок твій, Зосенько… У поручника Куроня рука крута!

— Куронь?! Хіба там Куронь? Але ж Казимеж його… — Зоф’я з жаху мало не впустила срібну тацю з чарками.

— Так, так. Твій пан виявився сильнішим, щедрий стіл йому йде на користь. Проте сьогодні й він не здолав би поручника…

Чари озера, хоч і ослабли, проте ще діяли, тому не впав козак під страшним ударом, вивернувся від шаблі і миг ока тицьнув вартовому просто в зіниці смолоскипа. Та не змигнувши, розвернувся супротивник і полоснув збоку, цілячись Єврасеві в поперек.

Може, з хвилину довелося козакові кидатись, уникаючи стрімких, аж повітря свистіло, ударів шаблі, тикаючи вогнем уланові в лице. Люто втомився Чернець і зрозумів, що довго не протримається. А вартовий, здавалося, і зовсім не вхляв, рубав, неначе автомат — і дихання не чути. Багряно-сизий рубець, як від сокири на м’ясній туші, перетинав шию улана і ховався десь під комір. Шрам цей, неоструплений але й не кривавий, чомусь особливо збивав з пантелику Єврася.

Вибравши мить, жбурнув козак у ворога факел. І факел згас, упавши, тільки мазнув пінявою смолою по щоці улана. Бачив Єврась, як обвуглювалась, бралася пухирями його шкіра. Та не відступався страхітливий стражник, так само невтомно вимахував шаблею.

Вдавши, що спіткнувся й падає, біля самих уланових чобіт перекотився Єврась по щербатій долівці туди, де низький склепінчастий прохід вів, мабуть, до в’язниці.

Пітьма впала непроглядна, лише тліла пляма — таврована смолою щока стражника. Вона невблаганно насувалася. І тут Єврась здогадався, що треба робити, мерщій звівся на ноги, дістав із-за пазухи мідну флягу…

Хлопець не бачив, як окропили ворога краплі озерної води, але чув, що брязнула об землю шабля і зрозумів: двобій він виграв. Тіло улана мішком звалилось під стіну, глухо вдарилося головою.

… На підлогу впала вита змією палиця, її набалдашник прикрашала діамантова шестикутна зірка. Моторошний підвівся Учитель: пальці по-пташиному скарлючені, очі уже не чорні, а палають жовтими жаринами.

— Що з тобою, твоя милість? — занепокоїлась Зоф’я. — Може,