Читати книгу - "Утрачений світ"

до підніжжя пасма скель, він захопив слухачів оповіданням про труднощі, пов’язані з численними спробами експедиції зійти на плато, і описав, як вони нарешті таки вибралися на те плато, втративши при цьому двох відданих провідників з числа метисів. (Таке тлумачення цієї пригоди дав Самерлі, аби уникнути якої-небудь двозначності у викладі, що могло б викликати недоречні запитання.)

Зійшовши разом із своїми зачарованими слухачами на вершину плато й схвилювавши їх подробицями падіння моста в безодню, професор почав оповідати про страхіття та привабливі сторони цієї дивної країни. Особистих пригод учасників експедиції він майже не торкався, зупинившись майже виключно на цінних наукових здобутках у вивченні дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного світу плато. Протягом кількох тижнів виявлено сорок шість нових видів твердокрилих та дев'яносто чотири — лускокрилих. Проте інтерес публіки, як і слід було чекати, зосередився на більших істотах, а надто на тих великих розміром тваринах, що, як вважалося досі, давно вже вимерли. Професор дав цілий список їх, запевнивши, що в подальшому, коли плато буде досліджено пильніше, список цей значно збільшиться. Він зі своїми супутниками бачив — правда, переважно зоддалеки — щонайменше дванадцять істот різних видів, яких не знає сучасна наука. Доповідач висловив певність, що згодом їх усіх вивчать і класифікують. Як на зразок, він указав на гадюку червоно-гарячого кольору, завдовжки в п'ятдесят один фут; згадав про якусь білу тварину (мабуть, ссавця), що в темряві світилася фосфоричним блиском, і про великого чорного вечірнього метелика, укус якого індіанці вважають за смертельний. Крім цих абсолютно невідомих форм, на плато живе сила-силенна й знаних науці передісторичних істот, здебільшого з ранньоюрського періоду. З числа їх професор відзначив потворного велетня-стегозавра, якого містер Мелоун бачив одного разу біля водопою, а нещасливий американець, що перший дістався до цього невідомого світу, замалював у своєму альбомі. Далі професор Самерлі описав ігуанодона та птеродактиля — перших страховищ, яких вони зустріли. Аудиторія була вражена, слухаючи його розповідь про жахітливого динозавра — найбільшого й найнебезпечнішого хижака з-поміж тих, які неодноразово гналися то за одним, то за іншим членом експедиції. Потім він перейшов до здоровенного лютого птаха — форорахуса і до велетенського оленя, який водиться там, на плато. Але найбільше захопив професор слухачів тоді коли почав розповідати про повне таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірними здавалися такі виважені слова доповідача про дивоглядних триоких риб-ящірок і величезних водяних гадюк — мешканців того загадкового озера.

По цьому професор Самерлі розповів про тамтешніх індіанців та про колонію людиноподібних мавп, які, на його думку, стоять вище за яванського пітекантропа і більше ніж будь-яка інша відома форма тваринного світу наближаються до гіпотетичної проміжної між людиною і мавпою лапки, донедавна відсутньої в наукових даних. Нарешті він викликав загальний сміх, згадавши про дуже вигадливі, але небезпечні винаходи професора Челенджера в галузі аеронавтики, і закінчив цікавою розповіддю про те, в який спосіб експедиції пощастило повернутись до цивілізованого світу.

Очевидно, передбачалося, що після цього збори заслухають та ухвалять належним чином текст подяки членам комісії, запропонований професором Сергіюсом з Упсали, і на цьому вичерпають свою програму. Але незабаром з'ясувалося, що перебіг подій зовсім не буде такий тихомирний, Власне, деякі ознаки критичної незгоди помічалися протягом цілого вечора, а ось тепер, тільки-но скінчив професор Самерлі, підвівся зі свого місця доктор Джеймс Ілінгворт з Едінбурга й попросив дозволу внести кілька поправок перед тим, як голосуватимуть резолюцію.

Голова. Будь ласка, сер, якщо це й справді поправки.

Д-рІлінгворт. Поправки, і конче потрібні, ваша світлість.

Голова. Тоді будь ласка, тільки швидше.

Професор Самерлі (схоплюючись із місця). Дозвольте сказати, ваша світлість, що ця людина — мій особистий ворог ще від часу нашої полеміки в журналі «Науковий огляд» з приводу одного питання.

Голова. Я не зможу зважати на непорозуміння особистого характеру. Будь ласка, докторе Ілінгворте.

Через галас у залі, який зняли прихильники наших мандрівників, доктора Ілінгворта часом ледве було чути. Дехто навіть силкувався стягти його з кафедри. Проте, бувши людиною надзвичайно дужою й володіючи навдивовижу гучним голосом, він успішно протистояв опозиції і спромігся-таки закінчити своє слово. Ще як тільки він звівся на ноги, стало ясно, що й у нього в залі чимало прихильників, хоч їх і була меншість. Позицію ж великої частини публіки треба схарактеризувати як очікувально-нейтральну.

Доктор Ілінгворт почав свій виступ з того, що привселюдно визнав наукові заслуги обох професорів: і Челенджера, і Самерлі. Він дуже шкодує, що його виступ тлумачиться, як особиста неприязнь, тоді як його намір внести поправку до резолюції продиктовано тільки бажанням встановити істину. Справді ж бо його позиція сьогодні — така точнісінько, як та, яку минулого разу обстоював професор Самерлі. Тоді професор Челенджер висунув деякі твердження, що їх його колега взяв під сумнів. Тепер той самий-колега повертається, висловлює такі самі твердження, які його опонент минулого разу, але чомусь вважає, що проти них не можна заперечувати. Хіба ж це слушно? (Вигуки: «Так!», «Ні!». Тривалий гамір. У ложі преси чути голос професора Челенджера, який просить у голови дозволу викинути промовця на вулицю.) Рік тому хтось один твердив дивні речі. Тепер четверо чоловік твердять нам про ще більші дива. Невже це можна вважати за остаточний доказ найнеймовірніших тверджень, які підбурюють основи всієї дотеперішньої науки? Ми знаємо приклади, коли мандрівникам, що поверталися з невідомих країн і плели різні байки, занадто легко йняли віри. То невже ж Зоологічний інститут повинен поставити себе у становище такого легковіра? Він не заперечує, що члени перевірчої комісії — люди вельми гідні. Та натура людська дуже складна. Жадоба слави може збити зі шляху істини навіть учених професорів. Як вечірні метелики, ми всі тягнемось до вогню. Мисливець у гонитві за великою здобиччю, аби перевершити всіх інших мисливців, ладен і прибрехнути, журналіст — не від того, щоб доповнити факти сенсаційними вигадками своєї уяви. Кожен з членів експедиції міг мати свої власні мотиви, щоб перебільшити результати подорожі. (Вигуки: «Ганьба!», «Ганьба!».) Він зовсім не хоче нікого ображати. («Ви вже образили!» Галас у залі.) Але на підтвердження всіх цих дивовижних розповідей висуваються дуже непевні докази. До чого ж вони зводяться? До кількох фотографій. Невже ж тепер, коли мистецтво фальсифікації дійшло такого розвитку, на фотографічні зображення можна так безоглядно покладатись? Які ще аргументи ми чуємо? Нам розказують історію про поспішну втечу, про спускання на канатах, і що все це перешкодило взяти з собою зразки більшої розміром фауни з плато. Це добре придумано, але