Читати книгу - "Нова стара баба"

– Звісно, я таке чула, вони постійно це повторюють.

– От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти й засунути палець під поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним із задоволенням поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли ступаю на це диво техніки, мені так само кортить підсунути палець під рухому частину й побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його розчавить.

Міра говорить, що поважає мене.

– Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе сильний характер.

Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних.

– Ну? – вимогливо дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. – Якщо у тебе немає дурних забаганок, ти можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати.

Може, їй нема про що розповідати?

– У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо поступово й обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не здатен зробити це. До лікаря треба доїхати з лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Однак лампочка у тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка – річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже те майже цирковий трюк, і не кожному він під силу.

Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з Мірою варті одне одного.

– Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в рота. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих героїчних вчинків.

Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва.

– Забаганка куди приємніша за каліцтво.

Саме так мені сказала Міра, і у мене не було підстав їй не вірити.

– Цікаво, а що з того приводу скаже Рудий? – ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли одне одного за руки й довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.

Частина десята

Міра та Ерік. Рудий

Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався й не потрощив, перемагаючи свій темперамент та гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров’я. Я трохи скучив за тобою, за твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.

О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно,

твій пустунчик Ерік – Оксамитові пальчики.

Р. S. І не вдягай мої спідниці! Неодмінно помічу, якщо ти їх чіпав, бо у жінок, знаєш, є свої таємниці.

Рудий, привіт! Прошу, не сердься на цього блазня та і взагалі не дуже на нього зважай. Він не може не блазнювати навіть тоді, коли сам на сам відливає в кущах, вибач за натуралізм, але з ким поведешся, від того й наберешся. Він виразно прочитав мені частину листа, якого написав тобі у нашому спільному «дядяфедірському» посланні, бачив би ти його задоволену пику, він упевнений, що ти визнаєш його витвір дотепним та високо оціниш його літературні здібності.

Учора ми побилися об заклад: чи розтрощив ти банки з березовим соком? Бачиш, це означає, що ми сумуємо за тобою, наша люба руда бестіє. Мені тебе не вистачає, я люблю тебе, брате. Ще вчора я міркувала над тим, що мене оточують люди (це насамперед ти, Ерік, а також батьки), які так багато бачили в цьому житті, що ваше знання, ваш погляд істотно компенсують «особливості мого зору». Я просто хочу сказати тобі: дякую. Бачиш, я вже це сказала. Ти хоч трохи скучив за нами? Сподіваюся, що так.

Бо незабаром ми повернемося, в Еріка розпочинаються лекції, новий навчальний рік. Я досі не можу повірити, що він викладає господарське право. Господарське право він називає мертвою наукою, називає себе викладачем мертвої науки, наполягає на тому, що господарського права як такого не існує, що воно мертве. Ти знаєш, у нього так завжди: науки – мертві, натомість іграшки – живі. Та щоб він там не буркотів, я все одно знаю, що він любить своїх студентів і з неабияким задоволенням повернеться до роботи. Усе минає, усе колись закінчується, завершується й наша відпустка. Усе минає, щоб розпочатися знов.

Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий Стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе вільними, щасливими та близькими людьми.

Я люблю тебе, брате.

Твоя і тільки твоя Міра.

Жовтий намет (справжній, снусмумрячий)

Півострів Забавок

Дніпровська затока (уже, до речі, починає цвісти)

Провінція Оболонь

2002 рік