Читати книгу - "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Його взяли учнем токаря на завод підйомно-транспортного обладнання імені Кірова тому, що Груня не раз навідувалася до начальства, розмахувала партквитком, благала й погрожувала.

Савка-Сергій ходив за майстром, якого всі звали Степановичем, підмітав стружки, протирав деталі, подавав інструменти. Степанович не допускав його до станка, бригада жартома називала Савку сином полку і хохолчиком. Сава розпитував, які машини випускає завод, Степанович залюбки розповідав про підйомники, які йшли у всі кінці Радянського Союзу й за кордон. Багатотонні крани використовувалися на гідроелектростанціях, у шахтах, на будівництві. Найпотужніші на той час могли піднімати до шістдесяти тонн.

Степанович трудився на заводі з часу його заснування, 1931 року, знав усе, але говорив мало і рідко. Його сиве щетинисте волосся піднімало кепку, яка трималася на самій верхівці голови так, ніби ось-ось мала злетіти. Степанович кульгав на праву ногу, дивився з-під лоба і вітався помахом руки, мовби знехотя. Хлопець злився, що майстер не допускав його до верстата, але Степанович як і не чув його, все придивлявся, давав сяку-таку роботу.

В обідню перерву бригада збиралася в кутку цеху, розкладала наїдки. Кожен розповідав якусь незвичайну історію. Савка слухав, затамувавши подих, його чутлива душа сприймала все за чисту монету, а голова намагалася поєднати почуте з життєвим досвідом. Так він дізнався, що автором проекту Ісакіївського собору був французький архітектор Оґюст Монферран, якого із заздрощів не злюбили російські архітектори. Француз заповів поховати себе в стінах собору, але його волю не виконали. Вдова архітектора забрала тіло до Франції. З того часу привид Монферрана щоночі блукає в стінах собору, тримаючи підсвічник. Одного разу сторож наткнувся на тінь архітектора й запитав:

— Чому ти тут, що тобі треба?

— А де ж мені бути? — зітхнув Оґюст. — Я збудував головний собор не на батьківщині, а в Росії, тепер моє тіло не приймають ні тут, ні там.

Монферран поставив підсвічник поруч біля себе, в повітрі, і він стояв так, як на столі. Привид архітектора плакав.

Савка сидів, не дихаючи, чекав продовження історії і тут хтось сказав:

— А ти, хохолчику, дивись, не дуже язиком метляй, послухав, і забув.

— Я що — не розумію? — злився Сава. — Я що, по-вашому, дитина? І не звіть мене хохолчиком, бо теж можу декого назвати!

— Ну не кип’ятись, пора вже тобі братись за серйозне, — примирливо мовив Степанович.

Відтак Сергій Семенов став за токарний верстат. Степанович не картав і не хвалив, тільки в особливих випадках клав руку йому на плече. За клопотанням бригадира хлопцеві виділили місце в гуртожитку.

Він уже не почувався чужим у цьому сірому дощовому місті. Любив ранками сідати в автобус, зустрічати знайомих і вітатися з ними за руку, по-дорослому. Любив обідні часи в бригаді, коли всі жартували, згадували, або кепкували один над одним. Любив заводську їдальню з вазонами і білими занавісками.

Коли отримав першу зарплату, тридцять карбованців, купив собі черевики за останньою модою, із брезентовими боками й шкіряними носами, купив штани такі широкі, що закривали черевики. Вечорами він ходив з товаришами до Неви, дивився на крейсер «Аврора», на сірі хвилі, що накочувалися на сходинки, на чайок, які тривожними криками нагадували про далеке й безповоротне.

Про Рубін він згадував усе рідше, без болю й розпачу. У свої п’ятнадцять хлопець зрозумів, що немає на світі галявин щастя, горе проростає скрізь, де не ступить нога. Сава все ще сподівався зустріти циганку, але вже не страждав, тільки інколи, як бачив на вулиці дівчат у яскравому лахмітті, підходив, давав карбованця чи два й запитував:

— Рубін з Могилева не знаєш?

Він боровся з різкими вихватками свого характеру, учився ладнати з людьми. Зрештою зрозумів, що в цьому житті треба не просто виживати, а дряпатися вгору кам’яними виступами, зриваючись і обдираючи руки до крові. Коли це зрозумів, то вступив до вечірньої школи і засів за підручники.

Бригада часто кепкувала з Сергія. Одного разу йому дали звичайну палицю, обмазали її мастилом і наказали:

— Серьожо, ану збігай до коваля, хай розіб’є і зігне півколом.

Коваль грубо вилаявся і розламав палицю надвоє. Савка схопив розводний ключ, зціпивши зуби підбіг до Степановича. Бригадир тільки осміхнувся:

— Ти що, малий, жартів не розумієш?

У вечірній школі Сава відчув смак до навчання. Захопився читанням, йому подобався сам процес, приносив з бібліотеки товсті томи, ночами сидів у коридорі й читав усе підряд, сторінку за сторінкою.

— Малий, тисни на математику, це зараз головне, інженером станеш, — радив Степанович.

Але хлопець уже визначився, він хотів стати юристом.

Глава двадцять шоста: премія

Зазора сидів у вельветовому кріслі і потирав скроні долонями. На його обличчі проступало страждання. Він із тих, про кого колектив знає все: скільки важить його дружина, де робить педикюр коханка і в кого він лікує свій простатит. Коли я зайшла, колихнулася штора, наче її хтось пхнув. Редактор відчинив холодильник, дістав учорашні бутерброди з шинкою і ввімкнув чайник. Початок несподіваний. Я вже не знала, що й думати — він мав би зараз ганяти мене, як м’яч, витискати всі соки і спонукати до ініціативи. Натомість редактор пригладжує сіре, поділене на пасма волосся, крокує від вікна до столу, що видає його глибокодумність. І каже:

— Тобі… вам… присвоєно обласну журналістську премію «Золоте перо». Вітаю! — подає книжечку, де чорним по білому написано про моє лауреатство.

Я подумала, що нарешті чорна смуга закінчилася, що виповзу з боргів після хвороби і куплю новий диктофон. Цифровий.

— Ми підготували добірку твоїх матеріалів і подали в комісію.

— Які, хто відбирав?

— Переважно, публіцистика. Ти ж аналітик. «Гра в піддавання», «Зірви брехню, неначе п’явку з тіла», «Журналістика пережила інфаркт», «Послухайте, діду Антоне» — сила!

— З мене могар! — вигукую. — Оце так новина!

По обличчю редактора прослизнула тінь. Він заварив пакет дешевого чаю, підсунув мені бутерброди, в яких сир підсохнув і зрадливо піднявся вгору, а шинка посіріла.

— Ти ж знаєш, у країні зараз криза.

— Тобто премія без грошового еквіваленту?

— Не те, щоб зовсім. Трохи виділили, але…

— Але що?

— Бухгалтер тобі пояснить.

На моє запитання бухгалтерка виставила рідкі, як у старої кози, зуби:

— А при чому тут я?

Одне слово, ще до мого приходу редактор ужив усю премію разом із співзасновниками. Я знала, що в Зазори мораль існує лише теоретично, але, щоб так упасти, треба мати довбню замість голови. Я ніколи не знала, яка в мене зарплата, ніколи