Читати книгу - "Республіка Шкід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
♦
Костя увійшов у сквер. Сів на своє місце проти Лорелеї і, розгорнувши про людське око книжку, став досить сміливо позирати на незнайомку.
Він уже звик до неї. Сьогодні він твердо вирішив заговорити з нею, і тоді… Але навіщо зазирати в майбутнє?
Кость згорнув книжку і рішуче підвівся. Він уже ступив крок до Лорелеї, в думці готуючи фразу, яка відразу б одкрила їй його наміри. Він не хуліган і не збирається завдати їй якоїсь кривди…
Але нараз Кость спинився.
Широкоплечий хлопець у смугастій майці, похитуючись, підійшов до незнайомки…
— Ну, цяця! — почув Кость грубий оклик, за яким ішла довга й вигадлива лайка.
Кость похолов. Він чув, як тихо скрикнула Лорелея. Він уже ясно чув грубу сварку, глухий голос хлопця й вигуки незнайомки, причому голос незнайомки виявився не таким сріблястим, яким його уявляв Кость.
Кость іще не знав, то робити, і стояв нерішуче, коли раптом хлопець, вилаявшись, замахнувся на незнайомку.
— А-а-а! Вбивають! — закричала дівчина.
— Стій! — нагорлав Кость, стрибнувши до хлопця і хапаючи його на руку. — Ні з місця!
Хлопець відступив на крок, намагаючись вирватись, але Кость тримав його і, підвищуючи голос, кричав:
— Як ти смієш! Негідник!
Зібрався натовп цікавих. Хлопець злякано озирався на всі боки. Кость, тріумфуючи, повернувся до Лорелеї.
— Не бійтеся! — сказав він, але тут же голос його осікся. Пойнятий німим жахом, Кость відступив. Він уперше побачив близько Лорелею, про яку палко мріяв довгими безсонними ночами. Але що це за Лорелея! На нього глянуло тупе червоне обличчя, порите віспою і оточене рудим розкуйовдженим волоссям. На додаток до всього від цієї особи добре тхнуло спиртом.
Кость стояв закляклий, не маючи сили видавити ані слова, а навколо неспокійно запитували:
— Що? Що трапилося?
— Та от, — казав, отямившись, хлопець, — я з бабою стою тихенько, розмовляю, а він битися лізе…
— Неправда, громадяни, — нарешті вимовив Кость.
— Як неправда? — раптом заверещала Лорелея і, пригорнувшись до хлопця, закричала, показуючи на Костя: — Він, хулюган чорномазий. Ми розмовляли, а він…
— За це морду б'ють, — сказав хтось.
— Я заступитися хотів, — викрикнув Кость.
— Ось я тобі покажу, як заступатися! — гаркнув, посміливішавши, хлопець, наступаючи на Костю. — Я тобі дам, понт паршивий!
— І правильно буде, — підтакнув знову хтось. — Учити таких…
Кость безпорадно озирнувся і, побачивши загрозливі обличчя, попрямував до виходу.
— Давай, давай! — кричали навздогін. — Поспішай!
Кость не кваплячись, похнюплений плентав додому…
♦
Кілька днів Янкель думав про Тоню, і чим далі, тим певніший він став: Кость має слушність.
«Треба піти», — вирішив він нарешті. До того ж і туга охопила. До смерті захотілося побачити чорнооку дівчину.
І Янкель пішов.
Розподільник містився недалеко від Шкіди, на Курляндській вулиці. Триповерхову будівлю оточував невеликий садок.
Перед хвірткою Янкель зупинився, відчуваючи, як завмирає серце. У дворі кілька дівчаток у сірих казенних сукнях грали в гилку.
«А може, її тут немає? Перевели кудись?» — подумав Янкель чи то тривожно, чи радісно і, штовхнувши хвіртку, ввійшов у сад.
— Ай, хлопець! — закричала одна дівчина. Вони кинули гру і стали, здалека роздивляючись його..
— Тобі чого? — крикнула друга, кирпата, войовничо розмахуючи гилкою.
Янкель передихнув і сказав:
— Мені потрібно Тоню, Тоню Марконі.
— Тосю? — разом вигукнули дівчатка й побігли до сходів, гукаючи: — Тосю, Тосю, виходь! До тебе піжончик.
Янкель стояв ні живий ні мертвий. В цю мить він уже каявся, що прийшов, і зрозумів, що почав безнадійну справу. Сторопівши, він глянув було на хвіртку, але знайомий голос прикував його до місця.
— Чого ви репетуєте? Як не соромно! — почув він й одразу впізнав голос Тоні. Дівчата замовкли й розступились. Янкель побачив її, дівчина виросла й змінилася. Тоня підходила до нього.
Ось вона зупинилась, оглянула Янкеля з голови до ніг, здивовано підвела брови. Вона не впізнала Гришка.
— Вам чого? — суворо спитала вона.
Янкель розгубився остаточно. Всі звернення, які він придумував дорогою, ніби від удару, вискочили з голови.
— Здрастуй, Тоню, — пробелькотів він. — Не впізнаєш?
Дівчина мить пильно дивилася на Янкеля, і раптом густий рум'янець залив її обличчя.
«Впізнала», — радісно подумав Янкель.
— Тоню! — заговорив він натхненно. — Тоню, а я ж не забув своєї клятви… Ти бачиш…
Тоня мовчала, тільки обличчя її дивно смикалось, здавалося, вона от-от розплачеться. Янкель затнувся на мить і збився…
— А ти… ти пам'ятаєш клятву? — зніяковівши, спитав він.
Тоня хвилинку помовчала, ніби роздумуючи, потім, хитнувши головою, тихо сказала:
— Ні, я нічого не пам'ятаю…
— Ну як же, — недовірливо протягнув Янкель. — А як по ночах розмовляли, не пам'ятаєш?
— Ні…
— А про тата свого, американця-винахідника, теж не…
Раптом Янкель замовк і злякано подивився на Тоню. Дівчина стояла бліда, кусаючи губи, і з ненавистю дивилася на нього. Здавалося, зараз вона закричить, затупотить, вилає його.
— Тосю! — покликав чийсь тонкий голос. — Відчини бібліотеку.
— Зараз! — крикнула Тоня, і, коли знову повернулась до Янкеля, її обличчя вже було спокійне.
— Слухайте, — сказала вона тихо. — Ідіть геть звідси.
— Іти? — спитав Янкель. — Звідси?
Усмішка ще блукала на його фізіономії, коли він приголомшено повторював:
— Отже, зовсім?.. Іти?
— Так, зовсім.
— Остаточно?
Янкель опинився за хвірткою.
— А клятва? — спитав він, піднявши очі на Тоню, і голос його затремтів. На секунду щось хороше промайнуло на її обличчі, але одразу зникло.
— Пізно згадав, — сказала вона тихо. — Все минуло.
— Зовсім?
— Назавжди.
Янкель тужливо зітхнув.
— Ламца-дріца! — сказав він сумно, потім плюнув на носок чобота й тихо пошкандибав геть.
♦
Янкель повільно йшов, роздумуючи про те, що сталося. Біля школи його гукнула знайома торговка цукерками.
— Гришенько, — кричала дівчина. — Хочеш цукерок?
— Давай, — сказав Янкель і, не дивлячись, простягнув руку.
Ця дівчина давно вже загравала з ним, але Янкель не звертав на неї уваги.
Дівчина вибирала цукерки, а сама позирала на Янкеля і торохтіла без упину.
Янкель не слухав її. Раптом нова думка сяйнула у нього.
— Гаразд! — сказав він. — Хай нехтує, ми не заплачемо.
Він швидко глянув на дівчину і спитав:
— Хочеш, я гулятиму з тобою?
Дівчина зашарілась.
— Якщо подобаюсь…
— Байдуже, — сказав Янкель. — Завтра о сьомій. — І пішов до школи.
— Кобчик вішається! — крикнув Мамочка, тільки-но Янкель показався у дверях.
— Де???
— В убиральні. Замкнувся, кричить, нікого не підпускає…
Янкель побіг нагору. Звідти було чути страшенний гамір. Коли вони вбігли в клас, там розгорілася сутичка. Хлопці витягли Костя з убиральні. Він брикався і кричав, щоб його відпустили. Потім вирвався і поліз у вікно. Його тримали, а він, відбиваючись, несамовито репетував:
— Пустіть,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Шкід», після закриття браузера.