Читати книгу - "Старо-світські батюшки та матушки"

– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів,– промовив хитрий насмішкуватий Бонковський,– якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б здалеки подумав, що їде наш граф.

– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.

Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодно-разні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.

– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.

– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду.. їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.

– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!

Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто в двір.

– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна.– Але віз панський, а на возі сидить... ніби якийсь батюшка.

Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.

Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?

Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.

– Що це за віз? І де він в гаспида взявся? – питалась Онисія Степанівна.

– Та й хитрий з біса проклятий Бонков-ський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.

– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.

– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.

– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п'яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онися.

– Візьміть палицю та бийте мене,– більш нічого не скажу вам.

– Як візьму й справді палицю в руки, то, може, мені палиця й скаже. Говори, що це за причта? – кричала Онисія.

– І на чорта я до того брехуна заїхав? І який нечистий мене до його заніс? – бідкався отець Харитін.

– Я ж казав,– не заїжджаймо, бо баба з порожніми відрами нам дорогу перейшла,– обізвався й собі погонич.

– Розкажи хоч ти, дурню, що це з вами сталося,– пристала Онися до погонича.

Вже погонич розказав матушці за всю ту причту та пригоду. Отець Харитін не говорив і слова більше й, похиливши голову, тільки махав на усі боки руками.

– Здурів на старість, зовсім здурів! 1 де в тебе той розум дівся? – гримала Онисія Степанівна.– І хто тепер полагодить оцю карету? І на чорта вона нам здалась? Доведеться везти її, мабуть, аж у Київ до майстрів. Чи дорого ж заплатив за неї? – кричала Онися не своїм голосом.

– Двадцять п'ять карбованців втелющив та за упряж три,– обізвався отець Харитін, не піднімаючії голови,– то буде трохи не сто рублів на «погані» гроші, чи на асигнації.

– Ой ненько моя... То це ти всадив в оці руїни трохи не половину жалування!.. Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування,– була б ціле довезла додому.

Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями.

– А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш,– сказала Онисія Степанівна.

Отець Харитін задер полу, витяг з кишені ремінного довгого капшука й мовчки поклав його на стіл. Онися одшморгнула ремінця, висипала карбованці та червінці на стіл і полічила, складаючи карбованці купками.

– Щось мало, не всі гроші: ти десь прогайнував в Богуславі, мабуть, пропив з батюшками в винарні?

– Борони боже!.. На могорич пішло всього злотий, та благочинному дав за труди два карбованці, та купив самовар та трохи чаю й сахару для гостей, та ще купив вам, Онисіє Степанівно, гостинця: набрав на сукню модньої матерії, якраз такої, як у благочинної.

Онисія Степанівна, зачувшії гостинця, трошки пом'якішала, подобрішала й спустила голос нижче на цілу октаву.

– А де ті закупки? Може, де погубив? – спитала вона вже ласкавішим голосом.

– Там, серце, десь в кареті в задку. Ось я піду та принесу.

Засвітили ліхтаря й пішли через двір до воріт, де стриміла, неначе в зубах у воріт, половина екіпажа. Отець Харитін підняв подушку, одчинив скриньку й повитягав закупки.

Вернулись у хату; Онися кинулась до матерії й розгорнула її, розпустивши на руці до самого долу. Отець Харитін з солодкими очима присвічував до матерії.

– Чи це воно на лице, чи, мабуть, навиворіт?– питала Онися, придивляючись до матерії.

Матерія була делікатного попелястого кольору з дрібненькими квіточками кольору висівок та з листочками, схожими на в'ялі, прибиті морозом гарбузові листки. Онися перевернула матерію на другий бік і пересвідчилась, що матерія була на лице, та й швиргонула її на стіл.

– Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям.

– Ій-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки,– вихопився отець Харитін.

– То це ти прирівняв мене до жидівок та до