Читати книгу - "Дарксіті"

— Вибачте, але я… — він придивився, немов справді намагався упізнати. — Я вперше вас бачу. Тобто… Ви колись їхали у моєму таксі? Можливо, просто не запам’ятав. Пасажирів багато…

І що тепер, Кален? Що ти будеш робити тепер? Повернешся назад у квартиру, виспишся, а завтра знову на роботу у бордель? Лише при одній думці про це, мені стало гидко.

— А ми можемо поїхати за Дарксіті? За місто?

Пол завагався.

— Взагалі-то, ні…

— Будь ласка… Я благаю вас.

Мабуть, в моїх очах відобразився повний розпач, і чужий Пол повільно кивнув. Машина рушила по дорозі, і я зрозуміла, що вороття назад нема. Що я уже не зможу жити так, як жила раніше. Бути такою. Не зможу навіть перебувати у цьому місті. Я сама втечу звідси! Зберу речі і…

Але поки що ми просто поїдемо кудись. Неважливо куди. Я сонно потерла очі і закуталась міцніше у плащ. У машині відчувався запах Пола. О, якби я хотіла, щоб він мене обійняв зараз… Але мій коханий у цей момент просто дивився на дорогу і кермував.

Я заплющила очі і поринула у невагомість. Поринула туди, де багато сонця і зелені. Тихі, затишні вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя і багато привітних посмішок. І люди тут завжди займаються улюбленою справою…

— Кален, а чому ти сидиш на задньому сидінні?

Автомобіль раптом спинився, а я здригнулась. Схоже, заснула…

— Що? Що ви сказали?

— Ти до мене на «ви»?

Пол посміхнувся, вийшов із авто, обігнув таксі і відчинив мені дверцята.

— Давай руку.

Я взяла його за руку і ступила у холод осені…

…тепло обіймів. І ступила у поцілунок. Такий проникливий, чутливий. Такий світлий.

— Пол… Ти впізнав мене?

— А чого це мав тебе не впізнати?

— Але ж ти… Спочатку.

— Що?? Тобі щось приснилось, напевно.

Я сіла на переднє сидіння, а Пол — поруч. Він завів авто і поїхав. Раптом все стало на свої місця.

— Куди ми, мій любий таксисте? — примружилась я.

— Їдемо звідси. На зовсім.

— Але я не взяла речі. Гроші.

— Я також не взяв речі. Зате у багажнику лежить повна сумка грошей.

— Звідки?

— Раґнар залишив, — підморгнув мені Пол.

«Ох, цей Раґнар», — посміхнулась я про себе.

Ми їхали по шосе міста. Величезні будинки, довгі темні вулиці, обезнадієні люди — все це залишалось позаду. Ми прямували назустріч світлу і безбережності. І тут все менше залишалось місця для слів — все більше простору для тиші.

— Як це: коли ти програв?

— Легко.

Бардо поглянув на мене і в очах його заграли іскри посмішки. А я дістав із бардачка його авто сигару і прикурив. Відчинив вікно автомобіля і всередину залетіла перша сніжинка. Всередину порхнула зима. І така неймовірна легкість обійняла мене, яку не передати. «Безмежна безтурботність» — як каже одна дуже хороша людина.

— Знаєш, Міфос хотів зі мною домовитись.

— Справді? Як він це зробив?

— Я не скажу тобі. Але ти просто пильнуй. Він порушує правила.

Бардо фиркнув:

— От же ж халамидник. Я знав про це! Підозрював. Але ти не погодився, я бачу?

— Ні.

— Чому?

— Знаєш, як це кайфово щойно було — знищити всю банду Драка, помститись за мертвих…

— І врятувати декого із живих.

— Так. Врятувати — це також кайфово.

— Раґнар, ти мені завжди подобався.

— А я думав, тобі подобається хтось інший, — я лукаво зиркнув на нього.

— А хіба ви не друзі? «Алло, алло, врятуй мене!»

Ми обоє розреготались. У вікно до мене падали крихітні сніжинки, а я, натомість, видихав у морозний ранок дим від сигари. Ми мчали по трасі, що уже покидала Дарксіті. Назустріч нам вигулькнув величезний міст і широка, спокійна ріка.

— Що будеш там робити?

— Де? За межами Дарксіті? — здивовано перепитав я.

— Так. Я називаю це «вирій».

— Жартуєш? Не спати. Нарешті не спати!

Бардо натиснув на газ, і ми