Читати книгу - "Пан Халявський"

Навіть таємні домашні — справи мої були в Санкт-Петербурзі більше відомі, ніж у нашому Хоролі. Дома ще мені траплялося іноді подати бідному яку-небудь дрібничку. Ну що ж? І се було відомо в Санкт-Петербурзі. Не встиг я, приїхавши, розташуватися, як прийшла вдова преубога з п'ятьма діточками, одне одного менше. В листі, що вона подала, вдова пише: «Високородний господин! (Он воно як слід нас величати!) Дізнавшись про славлену скрізь доброчинність вашу (дивно, як скрізь мене знають!), я поспішила вдатися до вашого співчутливого серця й пояснити свою біду…» Тут і пояснила «всякі нещастя», що спіткали її, бідну, з сирітками… Та я, не дочитавши, полегшив її злигодні: плакав сам, утер сльози їй. І малятка пішли задоволені мною…

За нею прийшла дівчина. В листі своєму до мене (звісно, вона давно дожидала мене, бо лист був геть потертий і замусолений) вона описувала, що в неї тече кров високоблагородна; що один лиходій позбавив її всього; що вона має тепер людину, котра, незважаючи ні на що, хоче взяти її, та дівчина не має нічого й просидь мене, як особу, відому своєю добродійністю в усіх кінцях світу (бач як! Вселенна знає про мене!), допомогти їй, забезпечивши приданим… І вона не каялася, що вдалася до мене…

Зробивши декілька отаких добродійств тим, що вдавалися до мене, я не хотів засмутити й старанних коло мене майстрів та інших, котрі принесли свої продукти; я, хоч і зовсім не потрібних мені речей, а купив декілька, окрім перуки та зубів, яких, маючи свої власні, не потребував.

Вони всі пропонували мені ще свої меблі, та я не міг їх задовольнити, бо в мене зоставалося грошей дуже небагато! Треба було відшукати Івана Йвановича та будинок його: місто я вже оглянув; тепер піду пішки й, питаючи від будинку до будинку, звісно, його знайду. Отож я взяв та й пішов у супроводі Кузьми свого.

Я помітив, що жителі Петербурга дуже цікавий народ. У перший день, коли я об'їжджав у своєму берлині місто, помітно було виразно, що їх цікавив мій екіпаж. Усі спинялися, дивилися, показуючи пальцем на берлин та Кузьму, й щось запально говорили. Я тішився з їхнього здивовання й залюбки спостерігав, як я вразив їх своєю посудиною, кажучи словами доміне Галушкинського. А тепер хоч і пішки пішов, а стрічні дивувалися не менше, як учора. Всі спинялися проти мене, оглядали мене з ніг до голови, намагалися познайомитись зо мною, питали: який кравець шиє мені?.. Інші бажали знати: чи не в кунсткамеру я йду й слугу веду на показ? Я всім їм скромно відповідав усе, що знав, і всіх поставляв задоволеними… Отак ідучи, раптом побачив річку, та ще яку! Чудову! З подиву я спинився й захоплено дивився на неї.

Постоявши півгодини й трохи оговтавшись, я мав з Кузьмою, що також був вражений і з подиву роззявив рота, таку розмову:

— Кузьмо! — сказав я. — Бачиш?

— Атож, — відповідав він, не дивлячись на мене н не і пускаючи очей з річки.

— Ото річка, так річка!

— Ще б пак!

— Яка вона буде проти нашої Ворскли? — сказав я алегоричним тоном.

— Куди їй!

— От би її загатити та млина поставити. Ото б дала хліба!

— Мабуть! А яка се річка? Як її звуть?

— А хто його знає!.. Не знаю, голубе! Піди розпитай. І Кузьма пішов; а я навіть сів, розглядаючи далі чудову річку.

Кузьма незабаром повернувся й сказав, що річку звуть Нева. «Ну, так воно й є, — подумав я, — і як се я не догадався, що її так звуть. Ось Невський монастир, а тут Невський прошпект (так зветься одна вулиця); виходить, що річка, котра біля них тече, від них повинна зватися Нева».

— Піди, Кузьмо, — сказав я йому за годину, — піди, шукай будинок Івана Йвановича; а я сьогодні нікуди не піду, буду розглядати Неву: в нас такої річки нема.

Кузьма пішов і години через чотири — і чого тільки я за сей час не передумав! — повернувся й оповідає, що не знайшов будинку. Я глянь на нього — і зареготав мимоволі!.. Уявіть собі: замість прекрасної козацької шапки, що була в нього на голові, бачу препаскудний, безверхий, обшарпаний капелюшок!.. Нареготавшись, став я його оглядати, бачу — в нього на спині написано крейдою: «Се Кузьма! Хохол!»

— Хто се тебе так прикрасив? — спитав я в нього, нареготавшись.

— Не хто інший, як приятелі, — так оповідав він, — тільки-но вийшов я он на ту вулицю, як декілька чоловік і причепилися до мене: «Здоров, земляче, здоров, Іване!» — каже один. «Може, Кузьма, а не Іван», — сказав я спересердя, що він мене не так кличе. «Так і є, так і є! — закричав той же. — Я, давно не бачившись з тобою, вже й забув». А чорт його знає, коли я з ним і бачився. А другий сказав: «Та який пихатий став, навіть не вклоняється». Та отут і підняв мою шапку… Еге! фіть! фіть! — посвистав Кузьма й казав далі: — ото в той час, мабуть, як він мою шапку підняв, а другий, схопивши її, надів на мене сю гидоту… а я й не похопився. Ну, тут вони стали мене обіймати один перед одним; потім пустили й запрошували до себе в гості. Чорт їх батька знає тільки, де вони живуть; я пішов би до них по мою шапку!.. — При сих словах Кузьма пополотнів… Він похопився — приятелі витягли в нього ріжок з табакою, хустку і в ній двадцять копійок, що я дав йому на харчі…