Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

Тільки-но Ексмю повернувся до своєї келії у монастирі Св. Варфоломія, він дістав перо та пергамент; у мерехтливому світлі лойової свічки недбало написав листа, що призначався Томасу Ґантеру, помешкання над вивіскою у вигляді ступки на Баклерсберрі, біля церкви Св. Стефана в Уолбруці. «Вітаю тебе, мій надійний та любий друже, — він попросив Ґантера зустрити автора цього листа у лісі біля Кентістоуна, на світанку, — щодо різних значних справ, які стосуються тебе, а саме: вогонь загрожує деяким церквам Лондона. Там на тебе чекатиме звістка від друга, котрий поділиться із тобою думками з приводу справи, що стосується твоїх інтересів і безпеки. Більше я писати не буду; але маю намір написати тобі ще раз, після нашої зустрічі, й навести справжні докази того, що я тобі передам. Хай Бог тебе боронить. Nota bene: Я обрав ліс Кентістоун через те, що там напевно нас ніхто не почує та не помітить. Упізнаєш мене, як побачиш».

Він покликав гінця та вручив йому пені за доставку листа, суворо наказавши доповісти адресатові, що лист відіслав незнайомець.

Шкіпер Ґілберт Рослер зупинився біля заїзду для мандрівників; хоча зараз він і мешкав у Лондоні, йому подобалося постійно змінювати компанію, де кожен мав власну історію та потрапляв у пригоди; заводили його мандри й далеко на північ, аж до самої Ісландії; бував він і в Німеччині, й у Португалії; ходив він морем і до Генуї, а звідти — на острів Корфу; водив він свого корабля за різних часів на Кіпр, острови Родос та до Джафи. Однак у розмовах зі своїми випадковими знайомими він сягав найвіддаленіших, невідомих йому земель.

Його заїзд, розташований у провулку Св. Лоренса, було помічено звичайною для такого роду місць ознакою — вивіскою над дверима; була в тому готелі звичайнісінька спальня, в ній — сім висувних ліжок, в яких мандрівники спали по двоє. Для Ґілберта Рослера то було найбільш звичне відчуття на суші, бо так само відбувалося в нього в корабельній каюті; він називав ліжко «койкою», а компаньйонів — «помічниками». Спали вони оголеними, як того вимагав звичай. Та нагота не завдавала ані сорому, ані ніяковості; і взагалі, кажуть, нібито навіть змія злякається виду оголеного чоловіка. Іще нагота чомусь завжди асоціювалась із карою та убозтвом. Проте таким чином усі мандрівники охоче долучалися до спільноти оголених як до всього людяного. Ліжко можна було згодити на ніч за один пенні, або за шестипенсовик — на тиждень. Господиня, дама Маґа, мала й три окремі кімнати із засувом та під ключ, які можна було зайняти за шилінг на тиждень. Маґа страшенно боялася пожеж, як і всі домовласники Лондона. Оскільки найчастіше причиною пожеж ставало полум'я зі свічки, як воно займеться на соломі, пані Маґа утримувала всі свічки у себе; вона запалювала їх щоночі, а потім гасила годиною пізніше, як наставала темрява. Кілька місяців тому вона довірила шкіперові цю місію, бо її гідність не дозволяла їй ходити поміж голих чоловіків у спальні. Вона брала з нього лише два шилінги на тиждень за пансіон за кращим столом в залі заїзду. Ґілберт заробляв собі на помешкання та харчування транспортуванням баржею вугілля вгору річкою Фліт. Він плавав од причалу на провулку Сікоул-лейн, що в гирлі ріки, та на північ до лісів Кентістоуна чи містечка Кентіш, де ковалі заснували власне селище.

Одного ранку, на початку жовтня, Ґілберт запросив Магу на свій корабель. Її зацікавила прогулянка «вгору річкою», бо вона ніколи не бувала далі Кентістоуна. Як і кожну дівчинку, и водили до церкви Св. Панкраса на свято Богородиці, коли вона разом з іншими дітьми танцювала навколо дерева, прикрашеного зображеннями Святої Діви; проте вона майже не пам ятала тих місць. На самому початку місяця був переддень свята янголів-охоронців. Попереднього ранку члени парламенту у Вестмінстер-холі офіційно підтвердили той факт що Річард ІІ більше не правитель країни. Архієпископ Кентерберійський запитав їх, чи врахували вони «ті пункти, що їх було зазначено як причини для відставки короля», на це вони відповіли палкими вигуками «Так, так!». Коли Генріх Болінґброк пізніше запитав, чи так само охоче вони прийняли нову владу «у своїх серцях, як зробили те на словах», вони відреагували так само. Як Ґілберт, так і Маґа сприйняли цю новину про великі зміни в історії Англії майже байдуже: їх мало обходило пригоди королівських осіб.

Маґа сиділа на маленькій табуретці на носі баржі; Ґілберт стояв біля неї і за допомогою довгої жердини просував баржу проти течи. На кормі хлопчина, помічник шкіпера, гріб веслом. Відпливши від причалу, що на провулку Сікоул-лейн, вони пройшли повз Флітську в'язницю; її було обкопано канавами, й Маґа прикривала краєчком рукава свого вбрання ніс, аж поки вони пропливли те місце. Два в'язні збирали милостиню на березі — простягали коробку й тарілку човнярам, коли вони пропливали мимо; одного разу баржа підійшла так близько до берега, що Маґа роздивилася звідти навіть кінчасті двері, олов'яні прикраси, які вразили її. З висоти води бачила вона попереду долину, через яку протікала річка; зі східного боку та долина мала м'якіші схили, що на них стояли будинки й комори; на тому березі чинбарі понаставляли зливів, тому ріка пофарбувалась і стала червоною. Її б можна було назвати рікою крові. Повітря також ставало дедалі все бруднішим, змішуючись із «ароматами» тельбухів та сміття, що йшли із вулиці Шемблз, де все це відправляли у воду.

Ґілберт схилив жердину та заговорив тихенько до Маги:

— Я боявся говорити вам, де ми, щоб ви не злякалися.

— Та вже краще не кажіть.

Вони пропливли під арковним кам'яним мостом; був там і млин, одразу ж поза низкою помешкань і заїздів, серед яких Маґа признала вулицю Тернмілл-стрит. Жінка з Бата прогулювалася там разом із Розою; дама Аліса вказувала з берега на баржу, що рухалася по воді.