Читати книгу - "Відьомська доба"

Вона не жива.

Жах ударив його під дих, паралізував, позбавив дару мови.

ЦЕ він знав і раніше, але знати — це ще не вірити.

— Ти не Дюнка, — видихнув він. — Навіщо ти мені брехала?

Закліпали її змокрілі, злиплі вії.

Коли вона — не вона, звідкіля в неї цей жест?!

— Ні, не прикидайся. Дюнка не стала б мене… убивати.

Мовчазно ворушилися темні губи. Без думки. Самі собою. Мов… хробаки.

— Я винен… Але в мене немає вибору. Я хочу жити.

— Клаве… — невже це так звучить людський голос?! — Вибач… тільки не віддавай мене… ЇМ. Я люблю тебе, Клаве… присягаюсь. Не віддавай… Я боюся…

— Визнай, що ти не Дюнка!

Дві блискучі смужки на обличчі. Два неквапні слимаки повзли ним день у день… відтоді, коли вона…

— Що я… не я? Як скажеш.

Хотів сказати — «йди, звідки прийшла». Але не сказав.

— Залишайся. Ти вільна… роби, що хочеш. Я боюся тебе, Дюнко. Я піду.

— Не… кидай…

— Я хочу жити!

— Не залишай мене… будьмо разом. Будь ласка…

Вона простягнула руки. До нього. Він поточився, наче від удару. І кинувся геть… Грюкнули двері.

Стогін. Не людський; так, наче упир, що впустив здобич…

І одразу — дитяче схлипування.

Він забув, де ліфт.

Охоплений нудотним, панічним жахом, він мчав, мало не ламаючи ноги, йому видавалося — за ним женуться. Нечутно і моторошно.

На вулиці — жодної душі. Клав не втримався на ногах і впав.

Фантик. Мабуть, той, який роздивлявся він з даху… За мить перед падінням.

Збіг?! Спів падіння. Спів…

Ніхто не бачив його…

Телефонів було три.

Клав обмацав кишені. Жетонів не було; утім, ЦЕЙ номер не потребує оплати.

Ключ. А за дверима тужно стогне… не згадувати…

Метал дзенькнув у череві урни. То це так виглядає полегшення?

У слухавці гудів космос. Коли є в нього голос — це звучання порожНЯВИ в слухавці. Небо без зір… Порожнє.

Три одиниці. «Запам’ятайте, громадяни: один, один, один — із вами!»

Трубка впала на важіль. Ні-і…

Жахний стогін з-за замкнених дверей продовжував шматувати пам’ять. Потворно чіпку.

«Запам’ятайте, громадяни: вас боронитимуть од НАВИ… три одиниці на кружалі… старий „Чугайстир“ завжди з вами».

Як міцно вклинюється в пам’ять усілякий мотлох. А спробуй запам’ятати щось справді потрібне… Людина — помилка.

Слухавка підіймається до скроні, як пістолет… не вистачає набою.

Один, один, один.

Ввічливий жіночий голос:

— Диспетчерська служби «Чугайстир»…

Приклав дуло до скроні і натиснув курок. Смерть увійшла до нього брамою вуха… Десь уже зустрічалось. Знайомий мотив.

Клав смикнув за важіль так, що мало не вирвав з гнізда.

— Не ламай телефону.

Як холодно.

У телефонній будці потемнішало. Тінь з вулиці.

— Клавдій Старж, третій віженський…

Клав обернувся.

Тепер він згадав, де вони зустрічались. Тепер він міг згадати будь-що з усієї гидоти, що з ним відбувалася за життя.

— Бачиш, як смішно, Клаве. Ти не встиг ще номер набрати, а ми вже тут. Служба не спить, — на долоні в чорній рукавичці лежав ключ. Не гребують у сміттярках ритися… Свині.

— Якось ти обдурив мене. Ошукав. Нікому, крім тебе, цього не вдавалось. Ти далеко підеш, Клавдію Старже… — прозорі очі чугайстра наблизилися, — тому що… хоча ти й обдурив мене — ти все ж залишився живим. Вітаю.

Клавдій заплющив очі.

Вулиця глибоко під ногами. Червона морда тепловоза. Фен у ванній.

Чому він так хотів жити? Тільки тому, що хтось бажав його смерти?

Через декілька хвилин усе закінчиться…

Він боявся зрадіти.

Навіть тінь полегшення — і ніколи не пробачить собі. Втратить право називати себе чоловіком… узагалі, людиною. Собою.

Але він нічого не відчув.

Втратив цю здатність. Вікна на п’ятнадцятому. Кроки на сходах. Ліфт…

Ніхто більше не бажатиме його смерти. Отже — чи варто так чіплятися за життя?

Вони вийшли.

І ВОНА йшла з ними — сама.

У місячному світлі все перетворилося на порцеляну.

Порцелянова Івга — біле оголене тіло. Довершене і чуже. Вона крокувала поруч з порцеляновою коровою й бурмотіла слова, які запаморочували і душу, і тіло, і корову, і людей у схованці — зачарованих, остовпілих, жадібних чоловіків.

Вона йшла, відчужена. Їй було байдуже до їхніх вирячених, круглих очей.

Як і до ока місяця. Вона тішилася своєю силою. Ніяк її не виказувала, не витрачала — просто несла, наче переповнену дійницю. І була вона як молоко, із запахом трав і квітів.

(Шукай украй значуще. Шукай… вкрай…)

Око місяця кліпнуло;