Читати книгу - "Марина — цариця московська"

І це при тому, що на Заході ставлення офіційної церкви до цього святого було неоднозначним: Христофора Песиголовця то визнавали, то з розряду основних святих переводили в розряд місцевочтимих, не рекомендуючи його шанувати[3]. І навіть згадувати в церквах чи при індивідуальних молитвах. Мовляв, у цивілізованому світі якось... м-м... не зовсім зручно поклонятися не просто людині, а людині з собачою головою, але Марина наполягла на своєму (та й бабця Софія їй тихцем радила не цуратися Песиголовця — «тобі ж і краще буде»).

— Поїдемо з Христофором!

— Із... Песиголовцем??? — жахнувся батько, воєвода Мнішек.

— Хай буде і так: із Христофором Песиголовцем!

— Із святим... з собачою головою? — не міг заспокоїтись воєвода.

— Хай буде й так: із собачою, — затялася Марина.

Воєвода дивився на неї вражено, не впізнаючи колись — ще ж мовби вчора — такої покірної дочки: що з нею лучилося? Після краківських заручин стала наче іншою — владною. Ще й наказує, не звертаючи уваги ні на чию думку, аби лишень було по її.

— Але що скажуть святі отці, як дізнаються, що ти... їдеш із святим з собачою головою? Зрештою, Ватикан...

— За Ватикан не скажу, а святі отці... Принаймні, отець Савицький схвалив моє рішення. Поїдемо із святим Христофором на чолі нашого поїзду. Він захищає людей від усіх бід, особливо в дорозі, захистить і нас. Ще давні греки вважали, що той, хто побачить ікону Христофора, того дня не помре наглою смертю. Тому й ставили ікону при вході до церкви, аби її бачили всі, хто входить... Та й ім’я святого означає «христоносець», або — «той, хто несе Христа». А тому ми не тільки з Христофором, а й з Богом вирушимо в дорогу. Недарма кажуть: якщо не знаєш, кому молитися, — молися святому Христофору, і ти не прогадаєш. Таке моє рішення, і прошу його не міняти. Зрештою, заради мене все заварилося, тож і терпіть мене.

Сказала — як зав’язала.

Весільний поїзд Марини Мнішек вирушив у далеку Московію на чолі з святим Христофором... Так, так, із Песиголовцем. Бо в нього, як була переконана Марина, хоч і собача голова, але серце — людське. Переповнене бажанням захистити людей, прийти їм на поміч. А це нині така рідкість. (А втім, це велика рідкість і сьогодні, коли пишуться ці рядки.)

14—15 квітня — два дні поспіль — переправлялися через Дніпро біля Орші (нині Вітебська область, Білорусія) — з правого на лівий берег. А тому два дні, що переправа була благенькою, нашвидкуруч зведеною, а почет Марини, власне її весільний поїзд, нараховував більше двох тисяч учасників. Нічогенько! Та майже стільки було коней: лише двір одного воєводи Юрія Мнішека, разом з гусарами, жовнірами та піхотою, нараховував 460, а двір самої цариці — 251 людину. А ще ж свої почти мали двори князя Костянтина Вишневецького і коронного маршалка Адама Вольського, котрі супроводжували Марину, і кожен з яких нараховував теж чи не по півтисячі чоловік і коней.

Але ж і інші знатні шляхтичі — пся крев, гонорові! — з родаків і свояків Мнішеків — хоча б Ян і Станіслав Мнішеки, Сигізмунд Тарло, Мартин (гофмейстер двору Марини Мнішек) та Юрій Стадницькі, Станіслав Немоєвський — хоч і мали скромніші почети, проте немалі. (Без власних почтів були лише ксьондз Помаєвський та інші святі отці.) А ще ж були меншого рангу шляхтичі, але неодмінно з великим гонором, котрі в гусарських мундирах гарцювали на конях, численні піші слуги.

Крім усього, весільний поїзд, як і годиться, супроводжували численні музики, що своїми трубами, бубнами та барабанами ледь чи не лякали навколишніх селян, котрі жахалися, зачувши той ґвалт і музику. Чи сприймали кавалькаду за ряджених, що кудись повертаються з чийогось багатого весілля. А хто, особливо в надвечір’я, вбачав у них розбійницьку зграю, що їх тоді тинялося дорогами!

Вибралися на високу кручу, прямуючи до піщаного узвозу, що ним мали спускатися до переправи на той берег. Гай-гай!.. Яка ж вона з високої кручі тоненька, переправа. Наче протягнена нитка через сині води з правого берега на лівий!

Марина, відхиливши фіранку, визирнула у віконце й похолола, бо в першу мить здалося, що карета зависла над прірвою, — далеко внизу велично синів широкоплинний Дніпро, про який вона раніше лише чула і про який їй часто співала бабця Софія. Запам’ятались лише якісь рядки з однієї пісні, щось на кшталт, що сімсот річок — ще й чотири — в Ніпр (так її няня вимовляла назву Дніпра) «упали»...

Панна Хмелевська, її фрейліна, яка їхала з нею в одній кареті і прислужувала Марині вже як цариці, заплескала в свої маленькі (вона сама теж маленька, тендітна, схожа на фарфорову ляльку, що їй яскраво підмалювали щічки) долоньки:

— Ах, ах!.. Ми, ясновельможна панночко, нарешті досягли Борисфена, — здається, так давні — чи які там? — греки колись називали цю річку. Там, внизу, голубіє водами незрівнянний Борисфен, знаний у цих краях як Дніпро або ще Славута — у слов’ян. Ах, ах, ясновельможна панночко, далеко внизу голубіє справжній — щонайсправжнісінький Борисфен!

— А за ним, по той його бік вже скоро й Московія, — чомусь зітхнула Марина. — Теж... справжня-щонайсправжнісінька.

Її схвилював не так Дніпро своєю величчю — хоча теж схвилював, — як думка, що по той його бік, де ген-ген простяглося Задніпров’я, має початися Московська земля, земля Московського царства, куди вона їхала