Читати книгу - "Бронзовий птах"

Генка засмутився:

— Завжди так! Ми провадимо всю роботу, піддаємо власне життя небезпеці, а в результаті приходить чужий дядя й пожинає лаври. Неправильно це!

Хлопці повернулися додому хоча й стомлені, але дуже веселі. Не кожному щастить розкривати ось такі таємниці, як вони розкривають уже вдруге: тоді — з кортиком, тепер — з бронзовим птахом.

Вони дійшли до поміщицького будинку. Мишко звелів Генці і Славикові йти в табір, а сам зайшов у челядню, щоб дізнатись, як почуває себе Кит, і взагалі перевірити, що там робиться.

У Кита сидів лікар. Побачивши Мишка, він сказав:

— Добре, що ти прийшов, йому, — він кивнув на Кита, — можна встати. Але він повинен дотримуватись якнайсуворішої дієти.

От так штука! Випускати звідси Кита зовсім не входило в Мишкові плани. Це означало б позбутись челядні, а, отже, можливості ще раз пробратися в будинок. А їм же треба покласти назад креслення. Мишко одразу ж зметикував, що відповісти:

— Він встане і зараз же обжереться. Ми його добре знаємо. Якщо треба дотримуватись дієти, то нехай лежить.

— Такий ненажера?

— Страшенний.

— Невже ти не можеш стриматись? — спитав лікар у Кита.

— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.

— І все ж треба випустити його надвір, на свіже повітря, — сказав лікар, — а дієти нехай дотримується в порядку дисципліни.

Мишко в розпачі промовив:

— Якщо він встане, то все загине.

— Що загине?

— Взагалі… — спохватився Мишко. — Знову захворіє, а покласти його буде нікуди. Сюди, в челядню, нас більш не пустять. Доведеться тримати його в палатці. А ви самі кажете, що хворому в палатці не можна.

— Завжди знайдемо, куди хворого покласти, — відповів лікар, — а йому досить лежати.

— Можна встати? — спитав Кит, відкидаючи ковдру.

— Звичайно.

Не кажучи й слова, Кит встав з ліжка і, навіть не глянувши на Мишка, вийшов з челядні. За хвилину його дзвінкий голос уже було чути біля вогнища, де варився обід.

Мишко і лікар теж пішли в табір; лікар залишив там свого коня.

Ступивши кілька кроків по алеї, лікар обернувся. Мишко перехопив його погляд: він дивився на бронзового птаха.

— Що означає цей бронзовий птах? — спитав Мишко. — Стовбичить і стовбичить тут.

Лікар зняв пенсне, протер його, знову надів, закинувши за вухо кручену чорну нитку.

— Знаменитий птах, — засміявся лікар. — Через нього багато людей збожеволіло.

— Та невже? — спитав Мишко, затремтівши від радості: лікар щось знає.

— Давня і довга історія, — сказав лікар, — і, якщо правду сказати, нецікава.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив Мишко. — У загоні всі дуже цікавляться давниною. Запитують, що за птах, а я нічого не можу відповісти.

— Довга, довга історія, — повторив лікар. — Іншим разом.

— Я вас дуже прошу, розкажіть, — благально промовив Мишко. — Ну хоч поки дійдемо до вашого коня.

— Гаразд, — згодився лікар, трохи сповільнивши ходу. — Історія загалом досить безглузда. Суміш панського самодурства з провінціальним романтизмом. Треба тобі сказати, що графи Карагаєви — древній, але зубожілий рід. Початок свій ведуть нібито від татарського мурзи, що виїхав у Росію із Золотої Орди. Але збідніли, оскуділи, особливо після того, як Єлизавета стратила якогось графа з сином і звеліла кинути їх у болото.

— Виходить, про Голигінську гатку це правда? — здивувався Мишко.

— Так, — підтвердив лікар, — історичний факт. Страчені і затоптані в гатку… Маєтки їхні були відібрані в казну, взагалі рід підтятий під корінь. Але завдяки вдалому одруженню одного з графів на дочці Демидова, рід Карагаєвих знову піднявся, графи заволоділи маєтками і копальнями на Уралі.

— Про це я щось чув, — сказав Мишко.

— Так от, — продовжував лікар, — в роду у них була пристрасть до коштовних каменів, просто манія. Особливо в останнього графа. Великий був любитель. І камені добре знав. Але фантазер і містифікатор. Він на широку ногу вів уральські розробки, але знаходив дріб'язок. А дріб'язку і ціна невелика. Вартість алмаза збільшується залежно від збільшення його розміру майже в геометричній прогресії. Знаходив він дріб'язок, а чутки поширював, ніби знайшов щось визначне. Під час перевірки все це виявлялось блефом. Так забрехався, що йому не тільки перестали вірити, а мало навіть не притягли до суду за якусь підробку. Взагалі вся його діяльність загрожувала розоренням. Саме тоді й почався цей процес. Син спробував оголосити старого божевільним. Навіть мене хотіли використати для цього, але їм не пощастило. Я їм мало всю справу не зіпсував. Так і бояться мене з того часу. А втім, знайшлися люди, які допомогли синові відсудити спадщину раніш, ніж батько помер. Старий граф поїхав за кордон. Але він не залишився в боргу і добре посміявся з свого невдячного спадкоємця.

Лікар і Мишко дійшли до дрожки. Лікар сів на неї, закурив і продовжував:

— Спадкоємець його, скажу тобі, був хоча й бельбас, але страшенний негідник. Досить непривабливу роль у справі відіграла й ця особа, — лікар кивнув на будинок.

— Графиня?

— Яка вона графиня? А втім, у свій час — красуня. — Лікар на мить замовк, якась тінь промайнула по його обличчю. — Красуня, — повторив він, — тільки від краси вже нічого не лишилося… Так от, молодий граф… його тут селяни називали