Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

Пан Браун злісно зиркав то на Часначая, то на Банджо, вимахуючи ломом. Сідней зіщулився біля дверей.

Він побачив, як Часначай вишукано кивнув, ніби дякуючи за цю маленьку промову.

— Дякую за те, що висловив свою точку зору, — сказав Часначай. — І вимушений повторити, що моє ім’я вимовляється „Часу-не-чай“. А тепер, Банджо, берися до справи.

Банджо навис над паном Брауном, потягнувся вниз і шарпнув за лом так різко, що висмикнув його з черевиків.

— Гей, ти ж знаєш мене, Банджо! — прохрипів зломщик, борсаючись у повітрі. — Я пам’ятаю тебе ще маленьким, не раз ти сидів у мене на колінах, коли я працював на твою маму...

— Тобі подобаються яблука? — прогримів Банджо.

Браун продовжував боронитися.

— Ти повинен сказати „так“, — наполягав Банджо.

— Так!

— А груші? Ти повинен сказати „так“.

— Гаразд, так!

— Тобі подобається падати зі сходів?

Середній Дейв підняв руки, вимагаючи тиші.

Тоді окинув поглядом банду.

— Це місце вже в печінках сидить, правда? Але ми й раніше бували в поганих місцях, хіба ні?

— Не настільки поганих, — озвався Сітка. — Я ще ні разу не бував там, де було б боляче дивитися на небо. У мене від цього мурашки по шкірі.

— Сітка — плакса, нюні розпустив! — скрикнув Котяче Око.

Решта подивилася на нього. Він нервово кашлянув.

— Вибачте... не знаю, чому я це сказав...

— Якщо ми триматимемося купи, усе буде нормально...

— Сів метелик на травичку... — пробурмотів Котяче Око.

— Що? Що ти верзеш?

— Пробачте... просто вихопилося...

— Я намагаюся сказати, — почав Середній Дейв, — це те, що...

— Персик знову мене покривляє!

— Неправда!

— На злодієві штани горять!

У цю мить відбулося дві події: Середньому Дейвові урвався терпець, а Персик закричав.

Від його штанів підіймалася невелика цівка диму.

Він застрибав, у відчаї плескаючи себе по штанях.

— Хто це зробив? Хто це зробив? — закричав Середній Дейв.

— Я нікого не бачив, — відказав Сітка. — Тобто нікого поруч із ним. Котяче Око щось бовкнув про штани і вогонь, а в наступну секунду...

— Тепер він смокче великий палець! Боягуз! Хоче до матусі! Знаєш, що відбувається з дітьми, які смокчуть палець? Існує таке велике чудовисько з ножицями...

— Кінець балагану! — скрикнув Середній Дейв. — Чорт забирай, наче потрапив у зграю...

Згори почувся чийсь крик. Він тривав і, схоже, поступово наближався, але тоді змінився різким стукотом і періодичними ударами — неначе по кам’яній підлозі гатили кокосами.

Середній Дейв підійшов до дверей саме вчасно, щоб побачити тіло зломщика пана Брауна, що пролетіло повз, рухаючись доволі швидко й не дуже вишукано. За мить за ним пролетіла його сумка. Вдарившись об підлогу, вона відкрилася, й інструменти та відмички, подзенькуючи й відскакуючи, полетіли за своїм покійним власником.

Він рухався доволі швидко й, мабуть, докотився до самого низу сходів. Середній Дейв підняв очі. На два майданчики вище, на протилежному боці величезного сходового прольоту стояв Банджо й дивився на нього.

Банджо не знав різниці між правильним і неправильним. Це завжди вирішував його брат.

— Кхм... бідолаха, напевно, послизнувся, — пробурмотів Середній Дейв.

— Ага, звісно... послизнувся, — промовив Персик.

Він теж подивився вгору.

Дивина. Раніше він їх не помічав. Біла вежа немовби сяяла зсередини. Але тепер з’явилися тіні, що мерехтіли на камені. Усередині каменя.

— Що це було? — запитав він. — Цей звук...

— Який звук?

— Наче... скрегіт ножів, — сказав Персик — Дуже близький.

— Тут тільки ми! — сказав Середній Дейв. — Чого ти боїшся? Нападу ромашок? Ходімо... і допоможемо йому...

Вона не могла пройти крізь двері. Ті опиралися її зусиллям це зробити. Отримавши кілька синців, Сюзен довелося повернути дверну ручку.

Вона почула, як О Боже ахнув від здивування. Сама ж Сюзен уже звикла до будівель, які виявлялися більшими зсередини, ніж здавалися ззовні.

Її дідусь так і не навчився правильно співвідносити розміри.

Після цього її увагу привернули сходи. Вони починалися одні навпроти інших і вели до вершини великої круглої вежі, загубленої в тумані. Ці спіралі немов прямували в нескінченність.

Очі Сюзен повернулися до того, що привернуло її увагу від початку.

До великої конічної купи в центрі приміщення.

Вона була біла. І блищала у прохолодному світлі, що проникало крізь туман.

— Це зуби, — сказала вона.

— Здається, мене зараз знудить, — нещасно промовив О Боже.

— У зубах немає нічого страшного, — сказала Сюзен, хоча насправді думала інакше. Купа була насправді жахливою.

— Я хіба казав, що боюся? У мене просто знову похмілля... О Боже...

Сюзен обережно підійшла до купи.

Це були маленькі зуби. Дитячі зуби. Хто б їх тут не нагромадив, акуратним його не назвеш. Кілька покотилося по підлозі. Вона зрозуміла це, наступивши на них, і тихенький сумний хрускіт позбавив її будь-якого бажання ще раз ступити на зуб.

Істота, яка їх нагромадила, ймовірно також намалювала крейдою навколо цієї огидної купи різноманітні символи.

— Їх так багато, — прошепотів Сушняк.

— Щонайменше двадцять мільйонів, враховуючи розмір середньостатистичного молочного зуба, — відказала Сюзен, шокована, що відповіла майже автоматично.

— Звідки ти це знаєш?

— Об’єм конуса, — пояснила Сюзен. — Пі помножити на квадрат радіуса, помножити на висоту й поділити на три. Закладаюся, панна Дупс не змогла б уявити, що ці знання знадобляться мені в ось такому місці.

— Дивовижно. Ти вирахувала це подумки?

— Щось не так, — тихо мовила Сюзен. — Сумніваюся, що це в стилі Зубної Феї. Стільки зусиль, щоб зібрати зуби, а потім просто скинути їх в отаку купу? Ні. До того ж тут валяється недопалок. А Зубна Фея не з тих, хто крутить папіроси.

Вона подивилася на крейдяні знаки.

Голоси, що пролунали згори, змусили її підняти очі. Їй здалося, що вона побачила, як через перила перехилилася голова й миттєво зникла. Обличчя Сюзен особливо не розгледіла, але воно явно не належало Зубній Феї.

Вона знову зиркнула на крейдяне коло навколо зубів. Хтось хотів зібрати всі зуби в одному місці й намалював коло, щоб показати людям, куди