Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

Середній Дейв підняв голову, притискаючи хустку до ока.

— Гуртом? — перепитав він.

— Ага, це ти в усьому винен, — продовжив Сітка.

— Справді? То це не ти кричав: „Ого, десять тисяч доларів, я в ділі!“?

— Я не знав, що все буде настільки страшно! Я хочу додому! — позадкував Сітка.

Попри біль і гнів, Середній Дейв вагався. Зазвичай Сітка так не скаржився і не бурчав. Немає сенсу брехати, місце було доволі дивним, а ситуація із зубами — вкрай незвичною, але з Сіткою він пережив важкі часи: їх переслідувала і Варта, і Гільдія Злодіїв, однак Сітка залишався незворушним у будь-якій ситуації. А якби їх схопила Гільдія, то прибила б їм вуха до щиколоток і кинула в річку. У книзі правил Середнього Дейва — доволі тонкій і доповненій уявними чорнилами — не було ситуації, гіршої за цю.

— Що з вами? — здивувався він. — Поводитеся, як маленькі діти!

— Він тепер доставляє мавпам раніше, ніж людям?

— Цікаве зауваження, пане. Можливо, воно лише підтверджує мою теорію, за якою люди насправді походять від мавп, — сказав Зрозум. — Смілива гіпотеза, яка повинна стерти багатовікове невігластво, якби комітет із грантів нарешті дозволив мені найняти човен й обплисти острови...

— Я просто думав, що він доставляє подарунки в алфавітному порядку, — сказав Ридикуль.

У холодний камін посипалася сажа.

— Це, очевидно, він, як думаєш? — продовжив Ридикуль. — Ну, зараз побачимо...

Щось приземлилося в попіл. Поки постать підіймалася, двоє чарівників мовчки стояли в темряві. Зашелестів папір.

— ПОДИВИМОСЯ...

Почувся стук — із рота Ридикуля випала люлька.

— Хто ти, чорт забирай? — скрикнув він. — Пане Впертонзе, запаліть свічку!

— ЗВИЧАЙНО Ж, БАТЬКО ВЕПР. EM. ХО. ХО. ХО. ХТО Б ІЩЕ МІГ БИ СПУСТИТИСЯ ДИМАРЕМ У ЦЮ НІЧ?

— Ти — не він!

— ВІН! ГЛЯНЬ: У МЕНЕ Є БОРОДА, ПОДУШКА Й УСЕ ІНШЕ!

— У тебе дуже худе обличчя!

— Я... Я... НЕЗДУЖАЮ. УСЕ ВІД ХЕРЕСУ. І СТРЕСУ. Я ПРИХВОРІВ.

— Смертельно, я б сказав, — Ридикуль схопив його за бороду. Гумка голосно луснула.

— Це несправжня борода!

— НЕПРАВДА, — із відчаєм відказав Смерть.

— Ось гачки для вух, які, гадаю, завдали тобі багато незручностей!

Ридикуль вимахував викривальним доказом.

— Навіщо ти спускався димарем? — продовжував він. — І то було аж ніяк не вишукано.

Смерть на свій захист помахав маленьким клаптиком паперу.

— „ОФІЦІЙНИЙ ЛИСТ ДО БАТЬКА ВЕПРА“, — СКАЗАНО ТУТ... — почав він, знову зиркнувши на записку. — ДОВОЛІ БАГАТО. ЦЕ ДОВГИЙ СПИСОК. БІБЛІОТЕЧНІ ШТАМПИ, ДОВІДНИКИ, ОЛІВЦІ, БАНАНИ...

— Бібліотекар попросив у Батька Вепра таке? — здивувався Ридикуль. — Чому?

— НЕ ЗНАЮ, — відповів Смерть. Це була дипломатична відповідь. Він тицьнув пальцем в один рядок, який хотів показати Архіректору. Закарлючка орангутана, що мала означати „дупу качки“, мала доволі хитромудрий вигляд.

— У моїй шухляді їх сила-силенна, — задумався Ридикуль. — Завжди з радістю даю олівець будь-кому, якщо він може довести, що використав старий.

— ВОНИ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ ВАМ ВІДСУТНІСТЬ ОЛІВЦЯ?

— Звичайно. Якщо комусь необхідні якісь матеріали, варто лише підійти до мене. Ніхто не скаже, що це нерозсудливо з мого боку.

Смерть уважно перевірив список.

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО, — підтвердив він із антропологічною точністю.

— Окрім бананів, звичайно. Я б не тримав рибу у своєму столі.

Смерть подивився на список, а тоді знову на Ридикуля.

— ГАРАЗД? — запитав він, сподіваючись, що обрав правильне слово.

Чарівники чудово знали, коли їм судилося померти.[25] Ридикуль таких передчуттів не мав і, на превеликий жах Зрозума, стусонув Смерть у подушку.

— Чому ти? — поцікавився він. — Що сталося зі старим?

— ГАДАЮ, ВАРТО ВСЕ ТОБІ РОЗПОВІСТИ.

В оселі Смерті почувся шепіт піску, а десь на темній підлозі ледь чутно дзенькнуло скло...

А тоді з неживих тіней долинув різкий запах снігу і стукіт копит.

Сідней ледь не проковтнув язик, коли біля нього з’явився Часначай.

— Є успіхи?

— Хр-р?

— Прошу? — перепитав Часначай.

Сідней оговтався.

— Ем... деякі, — сказав він. — Думаю, ми подолали... гм... один замок.

Часначай блиснув очима.

— Їх начебто всього сім? — поцікавився найманець.

— Так, але... вони наполовину магічні, наполовину реальні, а ще наполовину взагалі не тут... розумієте... певні частини з’являються тут лише на час...

Пан Браун, який трудився над одним із замків, відклав відмичку.

— Не виходить, пане, — сказав він. — Навіть із ломом. Може, варто поїхати в місто й прихопити пару драконів — з ними щось та й вдалося би. Вони б змогли пропалити сталь, якщо правильно вивернути їхні шиї й нагодувати їх вуглецем.

— Мені казали, ти найкращий зломщик у місті, — сказав Часначай.

Банджо, що стояв позаду, наблизився.

Пан Браун трішки збентежився...

— Ну, так, — сказав він. — Але замки переважно не змінюються у процесі роботи над ними.

— І я думав, що ти здатен відчинити будь-який замок, хто б і коли його не створив, — сказав Часначай.

— Якщо це була людина, — різко підкреслив пан Браун. — Або Гном. Я без поняття, хто це створив. Мене не попереджали, що доведеться стикнутися з магією.

— Як шкода, — сказав Часначай. — Тоді мені більше не потрібні твої послуги. Можеш іти додому.

— А мені зовсім не шкода, — пан Браун почав складати свої інструменти в портфель. — А що з оплатою?

— А я тобі щось винен?

— Я прийшов з вами. Не моя вина, що ці чаклуни так усе намудрили. Я повинен отримати хоч щось.

— Ага, чудово, розумію, — мовив Часначай. — Звичайно, ти повинен отримати те, на що заслуговуєш. Банджо?

Банджо рушив вперед, але різко зупинився.

Рука пана Брауна висунулася з мішка, стискаючи ломик.

— Думаєш, мабуть, що я вчора народився, слизький негіднику? — запитав він. — Я знаю таких, як ти. Вважаєш усе грою? Піджартовуєш з усіх й думаєш, що ніхто інший цього не помічає, а ти такий розумаха. Ну то я піду, пане Чайналий. Негайно. І заберу все, що забажаю. І ти мене не зупиниш. І Банджо, без сумніву, теж. Я знав Ма Білоліл ще в старі добрі часи.