Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 19

          Якби можна було спинити час, поставити його на паузу, я б це неодмінно зробила. Мені кортіло зупинити його, щоб безкінечно насолоджуватися хвилинами щастя в обіймах коханого.

          Я прокинулась і просто лежала поруч з Леонідом, слухаючи його дихання. Він обіймав мене рукою, притулившись до мене. Я відчувала ледь вловимий аромат парфумів, якими пахла його шкіра. Їх запах був неймовірним!

          Була досить рання година, за вікном ще було темно. Обережно, щоб не розбудити Леона, я потягнулась за телефоном, щоб відключити будильник. Він ще не встиг спрацювати. Я подивилась на екран – годинник показував шосту п’ятнадцять.

          Мені було незвично прокидатися спозаранку. Зазвичай будильник, що дзвонив в сьомій ранку, з горем пополам змушував мене встати з ліжка.

          Не дивлячись на досить ранню годину, я почувала себе відпочившою й достатньо бадьорою. Для мене це було не звично, адже я була ще тим соньком.

          Я знала, що невдовзі прокинеться й Леон. За ті дні, що я лежала тут хворою, я звикла до його ранніх підйомів.

          Потихеньку, щоб не створювати зайвого шереху, я вибралася з Леонових обійм і встала з ліжка. Я вийшла з кімнати, причинивши за собою двері.

          Підсвічуючи телефоном, я попрямувала до кімнати, де вчора в нас був романтичний вечір. Легко ступаючи босими ногами по трояндовим пелюсткам, я підійшла до вікна. За ніч сніг засипав все довкола, зробивши місто білосніжним. На дорогах працювали снігоприбиральні машини, звільняючи від снігу автомобілям шлях. В будинках навпроти де-не-де засвітлювалось світло у вікнах. Місто починало прокидатися.

          Я нахилилась і зібрала пелюстки в жменю. Білі й червоні, вони так красиво поєднувались між собою. Мені було зрозумілим, чому Леон обрав саме ці троянди. Колись давно я читала, що означає їх колір. Троянда білого кольору являється символом світлого й чистого кохання, невинності й вірності. Червоні троянди символізують пристрасть і бажання, істинне кохання. Вони доповнювали одне одного, немов промовляючи: «Ти і я – одне ціле».

          Поки Леон спав, я мала нагоду прийняти душ і заварити для нас ароматної кави, яку я любила готувати. «Давно я цього не робила» - подумала я. Останній раз я заварювала каву вдома, ще до свого від’їзду до Києва.

          Швидко ополоснувшись в душі, я одягнула халат і пройшла на кухню. Я з насолодою ступала босоніж по теплому кахлю, яким була встелена підлога. Наповнивши турку водою, я поставила її на плитку.

          Процес заварювання кави завжди був для мене особливим. Наче я варила магічний еліксир, який поволі булькотів у джезві. Такою мені вона смакувала по-інакшому. Смачніше, ніж з кавового апарату.

          - Доброго ранку, крихітко! – промовив Леонід. Він підійшов і м’яко поцілував мене.

          Я не почула, як він прийшов. Леон стояв в самих лиш боксерах, і його оголене тіло виглядало напрочуд сексуально.

          - Доброго ранку, коханий. – сказала я, дивуючись, з якою легкістю я промовила це слово, яке раніше не могла вимовити.

          Я взяла два горнятка й наповнила їх кавою.

          - Який аромат! – захоплено вигукнув Леонід, роблячи глибокий вдих з насолодою заплющивши очі. Він присів за стіл, взяв горнятко й зробив ковток. – Неперевершений смак!

          - Мені така кава смакує найбільше. – сказала я і теж відпила кави.

          - Тепер і мені теж. – посміхаючись, промовив він. – Ти сьогодні рано прокинулась. Погано спала?

          - Ні. Навпаки, я чудово виспалась. – сказала я. - І прекрасно себе почуваю.

          - Поїдеш на пари машиною? – спитався Леонід. - Я сяду поруч, щоб ти була впевненіша. – запропонував він.

          - Ем… Я якраз думала над цим. – розгублено сказала я. – Мені не хотілось би їздити машиною в універ. Принаймні, поки що.

          - Ти відчуваєш страх? – з турботою в голосі запитав він.

          - Не в тому справа. – заперечила я. – Якщо ти не проти, я б хотіла щоб ти і надалі забирав мене з пар. Не хочу втрачати час, який ми проводимо разом, вертаючись додому.

          - Звичайно, що не проти. – лагідна посмішка торкнулась його вуст. – Буду відвозити і забирати тебе з навчання. Але ж ти розумієш, щоб не втратити навички водіння, тобі потрібно сідати за кермо?

          - Знаю. Буду їздити в магазин за покупками. – сказала я і розсміялася.

          - Для початку й того вистачить. – сміючись, погодився Леонід.