Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми допили каву і я пішла в кімнату одягатись. Потрібно було поспішити, адже до початку першої пари залишилось не так вже багато часу.
Звідси до університету було довше добиратись, аніж з гуртожитку. Зазвичай дорога займала тридцять хвилин.
Сьогоднішній ранок видався морозним. Повітря було кришталево чисте й свіже, і неймовірно холодне. Пара, яку я видихала, окутувала густим туманом. Вдихати його було важко. Тому я намагалися дихати крізь шарф, щоб знову не застудитись.
Навчальний день пролетів так швидко, що я навіть здивувалася. Ще ні разу такого не було. Переважно, остання пара здавалась для мене вічністю.
- Мені потрібно забрати деякі речі з гуртожитку. – сказала я Леону, сідаючи ввечері в його БМВ. Я поцілувала його в знак вітання.
- Немає проблем! – сказав Леон і скерував машину в сторону нашого дому.
- Але ж ми їдемо в протилежний бік! – здивовано вигукнула я, не розуміючи, що відбувається.
- Я тут подумав. – промовив Леон і перевів погляд з дороги на мене. Його вуста всміхалися. - Що тобі варто починати потрохи звикати до свого кроссовера. Тож зараз поміняємо авто і ти відвезеш нас до гуртожитку.
Я здивовано дивилась на нього і мовчки кліпала очима. Він посміхався.
- Гаразд. – повільно й не дуже впевнено промовила я. Це було цілком несподівано для мене.
Леонід припаркував свій джип біля будинку і ми пересіли в чорний «JUKE». Я трохи нервувала, керуючи автомобілем. Але Леонова підтримка й підказки допомагали мені тримати все під контролем. Без пригод ми добрались до гуртожитку. Я заглушила двигун і полегшено видихнула. Пишаючись собою, я посміхнулася.
- Діанко, сонечко, ти прекрасно впоралась! – радісно промовив Леон і пригорнув мене до себе. – Я вірив, що в тебе все вийде!
- Було трошки страшнувато. – призналася я. – Дякую за підтримку. Піднімешся зі мною?
- Ні, маю деякі справи. – відповів Леон. – Йди, побудь з дівчатами. Подзвониш, коли збереш речі. Я приїду за тобою.
- Гаразд. – погодилась я. Мені насправді хотілося провести трохи часу з подругами.
- Дозволиш взяти твоє авто? – весело спитав він мене.
- Думаю, я можу довірити тобі свою лапочку. – сказала я, сміючись.
Наталка і Маша мовчки лежали кожна на своєму ліжку і клацали в телефонах. Побачивши мене, їхні обличчя звеселились і обидві радісно вигукнули: «Діанка!»
- Привіт, дівчатка! – з посмішкою на вустах, привіталась я.
- Привіт! Вечеряти будеш? – спиталась Наталка. – В нас сьогодні макарони з сосисками.
- Ясно, що буду! – погодилась я. – Ви вже повечеряли? – Я зняла пальто і поклала його на своє ліжко.
- Щойно. – відповіла Наталка. – От повлягалися, абис жирок на пузі зав’язавсі. – сказала вона і розсміялася.
- А ти чого так довго? – поцікавилась Машка.
- Звикала їхати за кермом. – сказала я і наколола кусок сосиски на вилку. – Мені Леон вчора машину подарував.
- Офігіти! – Машка зробила такі очі, наче щойно побачила прибульця.
- Та йди ти! – голосно крикнула Наталка. – Реально?
Я ствердно кивнула, нічого не кажучи, оскільки саме в цей час дожовувала макарони.
Дівчата перезирнулись між собою і здивовано витріщились на мене.
- Оце капець! – вражено сказала Наталка. – А файна машина?
- Угу. Джип. – коротко відповіла я. – Дівчата, маю ще новину для вас.
- Якщо ти зараз скажеш, що він тобі запропонував вийти за нього заміж – я зомлію. – сказала Машка і сіла на стілець біля мене.
Я розсміялася.
- Ти майже вгадала. – промовила я. – Я переїжджаю до нього.
- Блін, це зовсім не радісна новина. – сказала Наталка. Було помітно, що вона засмутилася.
- Дівчата, не сумуйте. – Я подивилась на них. – Деколи я буду ночувати тут. Як же ж я без вас?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.