Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

— У нього була довга й запекла битва зі смертю. Він по-різному намагався заспокоїти мене, наче прожив би довше, якби зробив мене щасливою. Все зруйнувалося, коли він помер. Я опинилася повністю відрізана, «зірвана з дерева», як ви кажете в Єгипті. Ти був єдиним, що в мене залишалося на всьому світі, тому я прийшла до тебе, — промовляючи, вона піднесла хустку до очей. — І ось ти зараз хочеш піти.

Коли в околицях виголошували досвітню молитву, Маріка поглянула на годинник і сказала:

— Пора спати.

— Ваші слова вкрали весь сон із моїх очей, — мовив Мідхат. — Я думаю, після того, що ви сказали, мені доведеться скасувати свою подорож.

— Я не можу перешкодити тобі робити те, що ти хочеш. Тобі справді потрібно змінити атмосферу після випробування, яке ти пережив. Тож їдь до Відня.

Маріка зібралася йти, але затрималася:

— Ти знаєш історію Богородиці Марії. У неї був наречений — тесля Йосип — але вона не вийшла за нього заміж, а завагітніла Ісусом, коли була незайманою... Їй судилося бути матір’ю, коли вона була ще незайманою. Отже, яке значення має ця історія? Я знаю, що твоя віра слабка.

Він намагався протестувати, але вона перебила його:

— Я не прошу тебе вірити в цю історію — вірити чи не вірити, це твоя справа, але ти маєш розуміти її значення. — Вона пояснила: — Це означає, що роль жінки не закінчується сексуальними стосунками. Вона насамперед жінка. Це те, що історія хоче сказати віруючим і невіруючим, і це те, чого Салем не зрозумів, тож ти розумієш зараз?

Вона раптом змінила тему:

— Але чому саме Відень? Ти жив у багатьох містах, то чому б не поїхати, наприклад, у Париж, Мюнхен чи Будапешт?

Він не відповів, бо не знав сам, чому обрав Відень. Після того, як Маріка залишила його на самоті, Мідхат усміхався, розмірковуючи: «Ці греки! Вони екстремісти. Вони не змінилися з часів Гомера. Вони безжальні, коли йдеться про любов чи ненависть. І все повинно мати трагічний вимір». Потім йому спало на думку інше, що історія Салема та Маріки буде гарною темою для роману.

* * *

Він стояв на площі Стефана, навпроти собору, споглядаючи голубів, які визирали зі щілин у стінах церкви та посідали на її виступах. Ранковий вітерець хвилювався, і Мідхат глибоко зітхнув. Ось він, живий і здоровий... Він таки втік. Цього ранку площа була майже порожня від перехожих. Була субота, і місцеві ще спали. Він двічі обійшов собор. Маріка мала рацію, турбуючись про те, що він заблукає... і як легко було заблукати. Любов швидкоплинна, як вона сказала. Їй було нелегко, коли почуття від першого й останнього кохання почали розвіюватися. Усе йде до забуття — це була істина, про яку він думав, коли згадував своє дитинство в селі Кассим. Тоді можна було помітити ознаки занепаду, разом із погіршенням стану сіри... Там більше не прийматимуть вірян або мандрівників, яким треба заночувати, чи поетів, які декламували старі епоси. З часом стан погіршився, адже ті, хто відповідав за його утримання, померли, останніми з них були його бабуся Зейнаб і його дядько Закі.

Закі був останнім, хто зіткнувся з ознаками занепаду, поки не збожеволів. У селі не залишилося нікого, хто б у дитинстві знав таких людей, як Ніса й Хуснія, циганку з його дитинства, чи Атію, продавця овочів. Продавець цукерок уже не приходив, а дядько Шабана помер. Усі вони зникли, як і їхні міфи. Здавалося, що ніхто з нинішнього покоління синів Кассима навіть не згадував Саддіну. «Ви пам’ятаєте історію Саддіни?» — запитував Мідхат, коли зустрічав когось із них у Каїрі. — «Хто така Саддіна»? — лунало запитання, і він відповідав: «Саддіна, яка вийшла заміж за Абу Джада». Фраза не викликала жодної реакції! Який сором! За часів його дитинства, усі в селі знали цю історію. Нафіса розповідала це, сидячи на порозі. Вона вірила всім подробицям казки, оскільки та передавалася з дідів-прадідів. Дядько Шабана вивчив напам’ять цілу пісню й співав її на зборах жителів, напідпитку, навіть якщо він сумнівався в деяких подіях, описаних в історії. Здавалося, він єдиний із села Кассим досі тримав у пам’яті фрагменти історії про чудову, пригноблену жінку, яку віддали заміж за нелюба.

Можливо, тяжке становище Саддіни залишилося в його пам’яті, бо він сам одружився з жінкою, яку не любив, хоча зробив це з власної волі. Мало хто може зрозуміти, яка трагедія для людини чи для будь-чого на поверхні Землі, і навіть для самої Землі — смертельний потік отрути, що пронизує все її єство. Отрута повільної дії, але дієва, отрута під назвою Час. Це те, що проходить крізь кам’яні склепіння собору та бриз ранкового вітерцю. Це кайдани, з яких не може вирватися жодна істота. Це струм, що прибуває хвилею припливу подій. Потім вона віддаляється й викидає їх усіх, як сміття, у безодню, названу минулим, з якої нічого не можна повернути. Вона відступає, руйнується й зникає назавжди, ніби її ніколи не було. Минуле — це смітник, порожнеча. На жаль, багато чого опиняється в купі: більшість подій і, іноді, найбільш значущих.

Він міркував про таємниці, які люди приховують у своїх серцях, коли вмирають, і як лише фрагменти минулого досвіду виживають, щоб бути записаними в історію: деякі залишки (у кращому випадку), деякі документи, деякі спогади та історії, які піддаються сумніву. Це була жалюгідна форма знання, і він повинен задовольнитися уривками інформації, новинами та руїнами. Жодна з них не наблизилася до того, щоб бути втраченою й кинутою в жахливу чорну діру. Більшість людей відчувають гіркоту до кінця. Мало хто радіє, відчуваючи, що смерть наближається. Більшість людей у цей момент відчувають, що їх обдурили і позбавили прав. Вони знають, що опиняться в тій прірві, і від них нічого не залишиться. Лише деякі відлюдники і святі спокійно зустрічають смерть, адже для себе все визначили й з’ясували, коли відійшли від мирських насолод і принад. Вони вирішили померти ще за життя з любові до Бога. Щодо Мідхата, то він був зацікавлений у житті й прив’язаний до нього... як його дядько Салем.

Мідхат глянув на годинник. Що стало причиною їхнього заперечення мирських насолод і принад? У них не було нічого поганого, окрім їхньої швидкоплинності. Потойбічне життя здавалося їм вічним блаженством, нескінченним і покращеним продовженням мирського життя. Але коли відкриються кав’ярні, аби випити чашку кави, яка прожене ці надокучливі думки? Хіба не іронія в тому, що він