Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Не полювали, — каже Ден. — Точніше буде сказати «стежили». Бред переглядає інтернет десь із 2005 року. Ми шукаємо його в кожній трагедії, в кожній масовій стрілянині. Правду кажу, Бреде?

— Так, — каже Бред. — І не завжди знаходимо: його не було в Сенді-Гук чи в Лас-Веґасі, коли Стівен Педдок убив багато людей на концерті, але він працював на WFTV в Орландо у 2016-му. На другий день брав інтер­в’ю в тих, хто вижив у стрілянині в нічному клубі «Пульс». Він завжди обирає тих, хто найбільше розтривожений, хто був усередині або втратив друзів.

Звісно, що так. Звісно. Їхнє горе смачніше.

— Але ми не знали, що він був біля нічого клубу, аж до вибуху в школі минулого тижня, — каже Бред. — Правда, дідусю?

— Не знали, — погоджується Ден. — Хоч і ретельно перевірили всі випуски новин про «Пульс» у подальші дні.

— Як ви його пропустили? — питає Голлі. — «Пульс» же трапився чотири роки тому! Ви ж казали, що ніколи не забуваєте облич і на той час уже знали Ондов­скі, бо навіть зі змінами це завжди одне й те саме свиняче обличчя.

Вони однаково спантеличено насуплюються, тож Голлі повторює розказане Біллом про те, що в більшості людей або свиняче, або лисяче обличчя. У кожній побаченій тут версії Ондовскі його обличчя округле. Іноді трохи, іноді дуже, але це завжди свиняче обличчя.

Бред усе одно має розгублений вигляд, але його дід усміхається.

— Це точно. Мені подобається. Хоча трапляються й випадки, коли в деяких людей…

— Конячі обличчя, — закінчує за нього Голлі.

— Саме це я й збирався сказати. А ще в деяких бувають тхорячі… хоча, мабуть, можна сказати, що у тхорів є лисячі риси, так? Безперечно, Філіп Генніґен… — Він змовкає. — Так. Закладаюся, що в цьому аспекті у нього завжди лисяче обличчя.

— Я не розумію.

— Зараз пояснимо, — каже Ден. — Покажи відео з «Пульса», Бреде.

Бред запускає відео і розвертає айпад до Голлі. Знову кореспондент веде репортаж, цього разу перед величезною купою квітів і табличок з написами на зразок «БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ Й МЕНШЕ НЕНАВИСТІ». Репортер починає брати інтерв’ю в заплаканого юнака, у котрого по щоках розмазаний або бруд, або залишки туші. Голлі не слухає, і цього разу вона не скрикує, тому що не має на це повітря. Репортер — Філіп Генніґен — молодий, білявий, худий. Він ніби пішов працювати одразу після школи, і Білл Годжес справді назвав би його обличчя лисячим. Генніґен дивиться на співрозмовника з чимось схожим на турботу… співчуття… симпатію… або ледве замасковану жадобу.

— Зупини, — каже Ден до Бреда. А тоді до Голлі: — Ти в порядку?

— Це не Ондовскі, — шепоче вона. — Це Джордж. Чоловік, що привіз бомбу до школи Макріді.

— О, але це і є Ондовскі, — каже Ден. Говорить м’яко. Майже лагідно. — Я вже казав тобі. У цієї істоти не одна схема, а дві. Щонайменше дві.

13

Голлі вимкнула телефон ще перед дверима Белла і згадує про нього аж коли повертається до свого номера в «Ембасі Сьютс». Її думки кружляють і перекидаються, наче опале листя на сильному вітрі. Коли вона таки вмикає його, щоб продовжити звіт для Ралфа, то бачить чотири есемески, п’ять пропущених і п’ять повідомлень у голосовій пошті. Пропущені й голосова пошта — всі від матері. Шарлотта знає, як писати есемески, — Голлі їй показала, — але ніколи не завдає собі з ними клопоту, принаймні коли йдеться про доньку. Голлі здається, що мати не вважає текстові повідомлення придатними для того, щоб по-справжньому надійно заманити її в пастку почуття провини.

Вона відкриває перше повідомлення.

Піт: Усе гаразд, Г? Я стережу лавку, тож роби своє й не турбуйся. Кажи, коли буде щось треба.

Голлі всміхається.

Барбара: Я взяла фільми. Наче хороші. Я поверну, дяк. 

Джером: Начебто натрапив на щось про того шоко­ладного лабрадора. В Парма-Гайтс. Перевірю. Якщо буде щось треба, я на мобільному. Не вагайся.

Останнє теж від Джерома: Голліберрі. 

Попри те, про що вона дізналася в будинку на Лафаєт-стріт, вона не може не засміятися. І мало не пустити сльозу. Вони всі турбуються про неї, як і вона про них. Це дивовижно. Вона намагатиметься спиратися на це, поки розбиратиметься з матір’ю. Вона вже знає, як закінчується кожне голосове повідомлення Шарлотти.

«Голлі, ти де? Подзвони мені». Це перше.

«Голлі, мені треба поговорити з тобою про те, щоб навідати твого дядька на цих вихідних. Подзвони мені». Друге.

«Де ти? Чому в тебе вимкнений телефон? Це дуже нерозважливо. А якби тут сталося щось термінове? Подзвони мені!» Третє.

«Та жінка з “Пишних пагорбів”, місіс Бреддок, вона мені не подобається, якась дуже пихата, вона дзво­нила й казала, що дядько Генрі дуже засмучений! Чого ти мені не дзвониш? Подзвони мені!» Потужний номер чотири.

П’ятий уже сама простота: «Подзвони мені!»

Голлі йде до ванної, розкриває похідний набір і приймає аспірин. Тоді стає на коліна й складає руки на краєчку ванни.

— Боже, це Голлі. Мені зараз треба подзвонити матері. Допоможи мені пам’ятати, що я можу за себе постояти без бруду і злості, не розводячи сварки. Допоможи закінчити цей день без куріння, бо мені й досі кортить, особливо в такі часи. А ще я досі сумую за Біллом, але я рада, що в моєму житті є Джером і Барбара. Піт теж, хоч до нього іноді трохи повільно доходить. — Вона починає вставати, а тоді повертається в попередню позу. — Мені також не вистачає Ралфа, я сподіваюся, що він добре відпочиває з дружиною і сином.

Укріпившись таким чином (принаймні вона на це сподівається), Голлі телефонує матері. Здебільшого говорить Шарлотта. Мовляв, Голлі не каже, де вона, що робить і коли повернеться, й це Шарлотту дуже сердить. Під цим гнівом Голлі відчуває материн страх, тому що Голлі втек­ла. У Голлі тепер власне життя. Такого не мало статися.

— Що б ти там не робила, цих вихідних мусиш повернутися, — каже Шарлотта. — Треба разом поїхати навідати дядька Генрі. Він наш родич. Ми єдині, хто в нього є.

— Не виключено, що я не зможу, мамо.

— Чому? Я хочу знати!

— Тому що… — «Тому що в мене справа на руках». Так сказав би Білл. — Тому що я працюю.

Шарлотта починає плакати. За минулі років п’ять це завжди було її останнім засобом, щоб змусити Голлі підкоритися. Тепер плач уже не діє, але це все одно її стандартна тактика, і від неї все одно боляче.

— Я люблю тебе, мамо, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Чи це правда? Так. Матір перестала їй подобатись, а любов без симпатії — це як ланцюг з наручниками на обох кінцях. Чи може вона розірвати ланцюг? Збити з себе наручник? Напевне, так. Вона багато разів обговорювала таку можливість з Еллі Вінтерс, особливо коли мати сказала їй (з гордістю), що проголосувала за Дональда Трампа (фу!). Чи зробить вона це? Не зараз, а можливо, й ніколи. Поки Голлі росла, Шарлотта Ґібні втовкмачувала їй — терпляче, може, навіть із хорошими намірами, — що Голлі бездумна, безпомічна, безталанна й безтурботна. Що вона «без».