Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Ми з Русланом встигли застати промені західного сонця, коли вийшли з мого житлового комплексу. Таксі вже чекало на нас, і ми негайно пірнули в салон автомобіля. Сусід швидко назвав водієві адресу, і якщо я не помилялася у карті, це було десь за містом.

Елітне котеджне містечко. Приблизно за сорок хвилин їзди, а враховуючи вечірні затори, то ще більше. Його батько так далеко живе? Цікаво. 

Дорога до потрібного пункту призначення тяглася цілу вічність. Автомобіль мчав рівною дорогою, іноді підстрибуючи на рідкісних нерівностях. Вуличний шум поступово стихав, як і рідшали багатоповерхівки та магазини.

Не наважуючись розпочати важку для сусіда розмову, я милувалася гарним заходом сонця за вікном. З кожною секундою небо мінялося у фарбах: червоне, рожево-фіолетове, синє...

— Кажуть, коли вмирає художник, — оксамитовий голос Руслана увірвався до моєї свідомості, і я одразу обернулася до нього, — Бог дозволяє йому розмалювати небо, щоб попрощатися. Мабуть, сьогодні такий випадок, — він кивнув у бік сонця на тлі пухнастих кольорових хмар. — Бачиш, яка сьогодні дивовижна картина вийшла?

Я коротко посміхнулася. Це було дуже мило. Настрій, зіпсований колишнім чоловіком, відразу покращився, і всі проблеми з квартирою здавалися зовсім неважливими, далекими.

Це лише Руслан так уміє. Однією фразою, жартом чи вчинком зробити мені добре.

Вкотре переконалася, наскільки мені пощастило із сусідом, незважаючи на перше негативне враження.

Таксі, вечір, ми на задньому сидінні та красива легенда... Навіть не думала, що Руслан настільки сентиментальний хлопець. Щоразу примудряється здивувати мене своєю поведінкою.

— Чому ти не любиш батька? — наважилася поставити не дуже приємне запитання, вмить зіпсувавши романтичний момент. — Ви посварилися?

Сусід вмить спохмурнів, риси його обличчя загострилися, очі стали темнішими за ніч.

Між нами повисла тиша. Тяжка осяжна тиша, яку час від часу розбавляв глухий звук мотора. І навіщо я лише запитала? Видно ж було, що Руслану зараз не хотілося говорити на цю тему. Він гарним заходом сонця милувався, а я, як завжди, зі своїми недоречними розпитуваннями. Невчасно.

Ех, Таня-Таня… Доходить як до жирафи, що так не можна робити.

Я прикусила нижню губу, нервово стиснула кулаки. Видихнула і за мить сказала:

— Вибач, будь ласка, це не моя справа…

— Мій батько, — різко перебив мої вибачення сусід, — він дуже важка і… — Руслан затнувся, наче підбирав правильні слова. Пройшовся поглядом по салону автомобіля, недбало креслив пальцями по сидінню, — … і специфічна людина, якщо можна так сказати. Або простіше кажучи — кінчений закомплексований мудак із роздутим его, — з неприхованою злістю додав він.

— Мгу, — тільки й спромоглася видавити з себе, боячись бовкнути ще щось недоречне. Посміхнулася трохи винувато. — Я все розумію, можеш не пояснювати, — ледь чутно прошепотіла.

Хоча я нічорта не зрозуміла. Чим можна заслужити таке ставлення від рідного сина? Він його продав циганам? Пиячив все життя? Бив його?

Навіть боюся уявити собі правильний варіант.

Що такого накоїв батько Руслана? За що сусід так його ненавидить?

Руслан знову замовк. Нахмурився ще дужче і дивився прямо перед собою. Без особливого інтересу питав у водія, скільки нам ще залишилося їхати, похвалив його за роботу, попросив додати гучності на аудіосистемі. І все. У мій бік він навіть мигцем не подивився.

І знову це грьобане мовчання, яке з кожною новою секундою відчувалося дедалі сильніше.

Молодець, Таню. Зіпсувала все одним питанням.

І хто мене за язика тягнув? 

— Мій тато, — почав несподівано сусід, — він полковник поліції, тепер уже на пенсії, — Руслан скривився, хитнув головою. — Нахабний, брехливий, безпринципний, обожнює хабарі та підлабузництво. Типовий представник корумпованої влади.

У моїй голові відразу спливли кадри зі стриптиз-клубу. Того вечора Єва теж називала сусіда полковником. Це якось пов'язано?

Але озвучити Руслану свої висновки я не поспішала. Нехай поки що розповість, що його хвилює. А потім я й спитаю про цей момент із його псевдонімом у клубі.

— У мене є ще брат, Роман, — окремими фразами говорив далі сусід, ніби сам не знав, чим краще поділитися зі мною. — Ми практично не знали тата. Ніколи його не було вдома. Мама все тягла на собі сама: сім'ю, роботу, господарство. А потім... — Руслан трохи помовчав і продовжив, — … батько покинув нашу маму, щойно нам виповнилося п'ять років. Може й раніше. Я вже не пригадую таких деталей. Пішов до молоденької коханки. І за півроку в них народився син, а потім ще один. І для нас із Романом не залишилося місця у житті тата. Взагалі. Ми були наче зайві та непотрібні діти на його думку.

— Це так сумно, — зі сльозами на очах я накрила його долоню і стиснула, щоб хоч трохи підтримати Руслана. І він міцно стиснув наші долоні у відповідь, викликаючи таким жестом приємне тепло в моїх грудях.

Бідолашний, що йому довелося пережити.

— Але біда не приходить одна, — спокійно обізвався сусід. Сумно посміхнувся, зітхнув. — Коли я був у шостому класі, у мами виявили онкологію.

— Господи, — я шоковано прикрила рота рукою. Змахнула непрохані сльози і ледве чутно прохрипіла: — Мені дуже шкода, Руслане. Я не знаю, як ви це пережили, — міцно стиснула його долоню.

— Пухлина росла дуже швидко, — сусід не звернув уваги на мої слова. Швидко глянув на наші руки. Стиснув пальці та відпустив. Він ніби перебував під гіпнозом. Розповідав дитячі спогади сухо, беземоційно, різко. Наче боявся впустити минуле у своє життя. Ніби боявся відчути пережитий біль знову. — Метастази були по всьому животі, у всіх органах, хіміотерапія не допомагала. Буквально за місяць мами не стало. І ми з братом залишилися самі.

Мамцю… І за що їм це все?

Я не знайшла слів, щоб підтримати чи хоча б поспівчувати Руслану. Усі були непідходящими. Ні до моменту, ні до історії, ні до чого.