Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

не міг ніхто: ні в біг, ні повзком. Це те ж саме, що просто приректи себе на смерть: вже і зараз. Цього ніхто тоді не планував. Тому гризли лід, а на обід ділили між усіма останні волонтерські шоколадки, якусь там відкриту «тушонку» чи галети. Все. Частина наших хлопців були з контузіями, ще хтось страшенно температурив — ну бо шалені морози та вогкий одяг. Ще хтось збоку блював від того льоду брудного, газу, диму й пороху, від нього ж страшенно пекли й червоніли очі. Хтось взагалі психологічно розхитався і не міг контролювати своїх дій. Ну бо ти під прицілом: ворог поверхом вище й поверхом нижче, ворог керує артилерією і цілиться снайпером.

Таня пригадує, що найтяжчим для Валентина тоді був тягар моральний: у хлопців поступово падав бойовий дух, і навіть декотрі вже дзвонили рідним: «Нас тут покинули. Це все, ми не вийдемо». Але шляху назад уже не було: хлопці трималися до останнього ще й тому, що біля них лежали поранені побратими, які самі б з терміналу не вийшли: полишити їх вони не могли. Тому після першого підриву терміналу та нових шквальних боїв «кіборги» просто чекали закінчення того кошмару. Але він лише перетворився на ще дужче пекло: терористи зробили «контрольний постріл» — підірвали термінал вдруге. Живими залишилися одиниці. «Партизан» загинув смертю хоробрих: він не здався — не вистояли бетонні блоки терміналу, які похоронили Валентина під собою. І лише навесні, коли бойовики почали пускати українських волонтерів і пошуковців до зруйнованого терміналу, «Партизана» знайшли.

ВАДИМ ДЕМЧУК («ДИМ») (27.09.1975 — 20.01.2015).

80 ОАЕМБр

Тіла «Каптьора» і «Дима» забирали їхні батьки: пані Марія  — Андрієве, а Володимир Демчук — свого сина Вадима. Вони зустрілися біля Рівного й рушили в найстрашнішу в житті поїздку до Дніпра — за своїми мертвими синами. Допомагав у всій цій процедурі батько їхнього вцілілого побратима Станіслава Стовбана.

Цей момент був найтяжчим для Володимира Івановича за весь час перебування «Дима» на війні. Його очі ще більше запали на вимученому обличчі, його серце розтривожилося і зморилося. Він і досі не до кінця вірить, що й справді поховав свого сина. А все через бюрократію і плутанини структур, які займаються невпізнаними «двохсотими». «Дима» упізнали за результатом ДНК-аналізу, тільки от перший збіг чомусь був із хлопцем, який загинув у жовтні 2014-го. Можливо? Звісно, ні, бо в той час «Дим» був живий-здоровий, тільки-но з полігону потрапив до Костянтинівки. І звісно, Володимир Іванович відмовився хоронити тіло як свого Вадима.

Вадим Демчук. Фото Віталія П’ясецького

— А згодом від Червоного Хреста я отримав фотографії тіл. Звісно, багато тіл були настільки понівечені, що й батькам їх тяжко впізнати, але були й такі, які виразно ідентифікувалися. Так от тіло, яке мені «пропонували», було важко назвати Вадимом... а ще воно було без тєльняшки. Я знаю, що з сина зняти десантну тєльняшку можна було хіба зі шкірою. Я не вірив, що це син, але тоді в Дніпрі на мене стали трохи тиснути, щоб я його забрав і похоронив. Казали: як не забираєте зараз, то його похоронять у «братській могилі» й вже ніколи не перевезуть додому. Можеш собі таке уявити? Коли я став доводити свою правоту, то вони сказали ще страшнішу фразу: захоронимо тут, у Дніпрі, під його прізвищем.

Тепер уже впізнане за ДНК-експертизою тіло «Дима» поховане в його рідному Нововолинську, де зараз мешкають його батьки та двоє братів.

Батьки майже не спали, коли Вадим був у терміналі: вони цілодобово вишукували новини про ДАП — і українські, і «сводки ополчения», аби знати дії і плани ворога. Вадим дзвонив, але то були хвилинні розмови, які глушили перестрілки й гул техніки.

— Сину, обстрілюють?

— Ні, батя, то внизу рвуться боєприпаси, — пояснював «Дим», але батько неохоче вірив: чоловік військовий не сплутає обстріл із розривом боєприпасу.

Батько згадує, як син говорив, що вдається тримати оборону лише на першому поверсі, бо поверхи вище захопила група бойовиків «Едельвейс».

Тоді хлопці викликали вогонь артилерії на себе, але продовжували тримати кругову оборону одного поверху.

Термінал підірвали раз. Тоді ще раз. Родині Вадима волонтери сказали, що його сина, ймовірно, полонили.

А потім на зв’язок вийшов полонений Станіслав — побратим Вадима.

— Де «Дим»? — це були перші слова Стаса, коли він прийшов до тями в тій показушній палаті сепаратистів, де вони «демонстрували», що нібито рятують українським хлопцям життя.

Станіслав повернувся додому — з ампутованою ногою, але живий. Володимир Іванович досі тримає зв’язок із синовим побратимом і добивається озвучення правди про аеропорт.

ВОЛОДИМИР КОЗАК («КОЗАК») (12.04.1968 — 20.01.2015).

80 ОАЕМБр

Ще одним сміливцем, який зголосився добровольцем у ДАП, був боєць тієї ж дев’ятої роти — білоцерківчанин Володимир Козак. Вже перебуваючи в аеропорту, 16 січня він сам тримав добу оборони одного з найскладніших постів — «Калітка» — той, котрий найближче до старого терміналу. Про це розповідав рідним «Козака» командир розвідки «Рахман»: він заледве вмовив його пересунутися з посту, коли почалася атака з другого поверху. «Козак» мав поранення в руку, але в того єдиного тягача, що прорвався з ДАПу, не сів — лишився з побратимами. А тоді зник безвісти після підриву терміналу.

Володимир Козак (другий праворуч) із побратимами. Фото Віталія П’ясецького

Його дружина Світлана та дві дорослі доні Оля і Оленка знали, що Володимир зібрався на війну: вони проводжали його на полігон і хвилювалися, чи в повній він амуніції. Але про те, що батько втрапив до терміналу, дізналися вже тоді, коли той був на місці: тоді він набрав свою старшу донечку Олю і розповів, що тепер виходитиме на зв’язок не так часто, бо в аеропорту бої.

— Дзвінок від тата, я звично вітаюсь «Слава Україні», а замість відповіді чую татів втомлений голос. Він тим голосом питав, які там у нас новини. Це було на Водохреща, і він не знав, чи доживе до ранку. «Якщо наберу — вижив». І вони тримали той аеропорт до останнього. Кожного дня ми говорили, рано

і ввечері, і дуже коротко, ну зовсім мало.

Приховуючи тривогу, батько казав, що буцімто підмога прийшла, що журналісти «показують екшн, а насправді не все так погано». Оля чула батькове тяжке дихання і розуміла, що він багато приховує і не хоче казати правди: це був зовсім не його голос, то