Читати книгу - "Метафізика"

9

А те, що дійсність є і кращою, і ціннішою за добру здатність, зрозуміло з таких міркувань. Усе те, про що говориться як про здатне до чогось, здатне також до протилежного, наприклад, те, про що говориться, що воно здатне бути здоровим, також може бути хворим; адже здатність бути здоровим і бути хворим, перебувати в спокої і рухатися, будувати й руйнувати, [10] будуватися й руйнуватися — одна та сама. Отже, здатність до протилежних речей наявна як єдина й одразу, проте протилежності не можуть бути наявні разом, і протилежні дійсні речі не можуть бути наявні разом (наприклад, здоров’я і хвороба), тож одна з них має бути благом, натомість здатність є здатністю рівною мірою до обох протилежностей або до жодної з них. Тому дійсність краще. Крім того, у поганих речах кінець та дійсність мають бути гірше за здатність, адже те, що здатне, є здатним до обох протилежностей. Тому зрозуміло, що погане не існує, окрім як у речах, бо погане за своєю природою пізніше здатності. Отже, в тих речах, що існують від початку, [20] та у вічних речах немає нічого поганого, ніякої вади, нічого зіпсутого (адже зіпсуття — це зло)[136].

Також геометричні фігури виявляються через діяльність; адже їх виявляють, коли проводять лінії, які щось ділять. Якби ж фігури були вже відділені, вони були б явними. Насправді ж вони існують лише потенційно. Чому кути в трикутнику дорівнюють двом прямим кутам? Тому що [25] кути, що примикають до однієї точки дорівнюють двом прямим. Якщо ж провести лінію паралельну одній стороні, то можна одразу побачити, чому це так. Чому будь-який кут, вписаний у півколо, є прямим? Тому що якщо провести три лінії — дві, що складають основу, і перпендикулярну лінію з середини, то, знаючи попереднє положення, можна одразу зрозуміти, чому це так. Отож очевидно, що те, що існує потенційно, виявляється [30] через діяльність. Причина цього полягає в тому, що мислення є діяльність, тому можливість походить від діяльності, і тому пізнають, коли щось роблять (бо індивідуальна діяльність є пізнішою за виникненням відносно можливості).

10

Про суще та не-суще говориться почасти відповідно [35] до видів категорій, почасти стосовно можливості й дійсності сущого й не-сущого або ж їх неможливості й недійсності, [1051β] [1] почасти ж і головно в сенсі істинного й хибного. Істинне й хибне твердження відповідають поєднанню чи роз’єднанню у речах, тому істинно висловлюється той, хто вважає роз’єднане роз’єднаним, а з’єднане з’єднаним, а хибно — той, хто має на увазі протилежне тому, якими є речі. Тому постає питання, від чого залежить істинне або хибне твердження? Адже варто розглянути, в якому сенсі ми це говоримо.

Отож, ти є білим не тому, що ми правильно вважаємо тебе білим, але тому, що ти є білим, ми, стверджуючи це, говоримо правду. Тому якщо одні речі завжди поєднані і не можуть бути роз’єднаними, [10] інші натомість роз’єднані і не можуть бути з’єднаними, а ще інші можуть бути і такими, і такими, то бути означає бути поєднаним і одним, натомість не бути означає не бути поєднаним і бути більше ніж одним. Стосовно того, що допускає і поєднання, й роз’єднання, одна й та сама думка й одне й те саме твердження можуть бути вірними і невірними, і можуть в один час [15] бути вірними, а в інший час — хибними; натомість щодо того, що не може бути інакше, одне й те саме твердження не буває в один час істинним, в інший час хибним, але завжди ті самі твердження істинні або хибні.

Далі, що таке буття або небуття та істинне й хибне стосовно роз’єднаних речей? Адже така річ не є поєднанням, так щоб можна було сказати, що вона існує, якщо йдеться про поєднання предмета і того, що йому приписується, і не існує, [20] якщо йдеться про їх роз’єднаність, як-от коли ми кажемо, що «дерево є білим» або «діагональ є [21] несумірною»; істинне й хибне тут має інше значення, ніж у згаданих вище випадках. І як-от істинне в цих випадках має інше значення, так і буття. Власне, істинне й хибне тут означають таке: істинне — контакт і констатацію (а констатація — це не те саме, що [25] ствердження), а за відсутності контакту про річ нічого не можна знати взагалі. Адже неможливо помилитися щодо того, чим є річ, хіба що випадково. І так само щодо сутностей, що не є складеними; адже стосовно них також не можна помилитися. При цьому всі вони існують в дійсності, а не потенційно, інакше вони б виникали і знищувалися б. Однак суще саме по собі не виникає і не знищується, [30] бо тоді воно виникало б із чогось; тому щодо того, чим є певна річ, і її дійсності помилитися неможливо, а можна лише мислити чи не мислити; натомість щодо них запитується тільки, що це таке у сенсі чи є річ такою чи ні?

Що ж стосується буття як істинного і небуття як хибного, в одному випадку істинне є, якщо поєднують річ і властивість, а хибне [35] — якщо не поєднують, в іншому випадку щось існує, якщо воно існує тільки у певний спосіб і ні в який інший. [1052α] [1] Тут істина полягає в знанні таких речей, натомість про хибне тут говорити не доводиться, як і про помилку, а можна лише про незнання, яке, втім, не можна уподібнити сліпоті, адже сліпота є подібною тому, наче хтось взагалі не мав би здатності мислити. Очевидно також, що не може бути помилки щодо нерухомих речей, [5] якщо їх хтось вважає нерухомим, щодо часу. Наприклад, якщо вважають, що трикутник не змінюється, не вважатимуть, що зараз його кути становлять разом два прямих, а потім не становитимуть (адже тоді він би змінювався). Однак можна припустити, що одна річ має певну властивість, а друга того ж виду ні; наприклад, що жодне парне число не є першим, або що деякі є, а деякі ні. Проте стосовно того, що є одним за числом, [10] це не так; адже тут не можна думати, що одні мають такі властивості, а другі