Читати книгу - "Обурливо гарна, або Ліки Його Високості, Ольга Обська · автор"

Вранці Твінсен допомагав батькові розбирати депеші зі східної провінції. Послань накопичилося настільки багато, що після кількох годин роботи в очах почало рябити. Батько відіслав його відпочити.

Найкращий відпочинок — це чашка кави. Твінсен розпорядився, щоб йому в кабінет принесли його улюблений напій. Коли прислуга пішла, залишивши принца один на один з чашкою, він влаштувався біля вікна щоб дати відпочинок очам. Але бачить все-Творець, краще нудна паперова робота, ніж те видовище, на яке впав погляд — прибуття чергової «нареченої».

До парадного входу під'їхав кортеж із восьми карет. Восьми! З першої вийшла сама дівчина в білих кучерях, немов овечка сланської породи, у супроводі схожих на неї, як дві краплі води тітоньок-овець. З інших карет слуги почали виймати важкі скрині. Одна, дві... п'ять... дванадцять... Твінсен не знав, навіщо їх рахує. Скепсис і роздратування вирували в крові. Він розумів, що вміст усіх цих скриньок призначений для нього.

— Двадцять сім, — пролунало з-за спини, а вже наступної миті на підвіконня примостився Мерфіль з великою чашкою кави в руках.

— Ти теж рахував? — посміхнувся Твінсен, навіть не здивований тим, що блазню вкотре вдалося підійти абсолютно беззвучно.

— Математика — моя слабкість, моя роздратована високосте, — блазень зробив пару великих ковтків. — Двадцять сім — це ще скромний результат. Сьогоднішній рекорд — тридцять чотири.

— Я не зрозумію, Мерфілю, навіщо їм стільки одягу? Вони вважають, що я оберу ту, яка має його більше за інших?

— За мішурою легше приховати вади, моя обурена високосте, як от відсутність талії чи відсутність розуму.

— Значить, дівчата збираються за пишними спідницями та блиском коштовностей приховати від моїх очей свої вади? І що ж мені робити?

— Накажіть їм прийти на бал в самій лише спідній білизні, — незворушно порадив Мерфіль.

Твінсен засміявся. Уявив усіх цих пихатих чванливих дівчат в одних панталонах і бюстьє, і як вони присідатимуть у реверансі. Роздратування як рукою зняло.

— Гарний жарт, Мерфілю.

— За це ви мене й тримаєте у палаці, моя прихильна високосте, — брязнув він бубонцями.

Так, блазень, як ніхто вмів підняти настрій. Але Твінсен цінував у ньому насамперед відданого друга. А ще його здатність все про всіх знати.

— Тобі відомо, Мерфілю, чим зайняті зараз дівчата, які вже прибули на фестиваль?

— Не важко здогадатися, моя цікава високосте, розбирають свої вбрання, підбираючи, що краще приховає відсутність талії та розуму. Чи ви про ту, яка має і те, й інше? — лукаво посміхнувся Мерфіль.

— Про неї.

Північниця не йшла у Твінсена з голови. Найдивовижніша діва, яку він коли-небудь зустрічав. Його втілена в життя фантазія, яка в реальності виявилася ще прекраснішою, ще більш хвилюючою, ще більш таємничою. Він, як колись у юності, всю сьогоднішню ніч провів з думками про неї. Але йому вже не дванадцять. Його бажання стали конкретнішими. Твінсен не знав, що робити з цими конкретними бажаннями, але навіть просто поспілкуватися здавалося йому приємною витівкою. Він збирався запросити її разом пообідати.

— Наскільки мені відомо, вона нещодавно розділила трапезу з сусідкою, — Мерфіль осушив чашку декількома великими ковтками. — Тепер, гадаю, шукає їжу для розуму.

Відразу після сніданку Сніжана дізналася у Грізи, де знаходиться королівська бібліотека, і попрямувала туди. У планах було знайти книги про північну провінцію. Їй хотілося дізнатися історію цього краю — побільше про тамтешні традиції, уклад життя, відомі і маловідомі роди. Адже їй не вдасться уникнути питань про сім'ю та дитинство як від учасниць фестивалю, так і від його організаторів — треба бути готовою. Не кожен проявить таку ж делікатність, як принц, який припинив розпитування, варто було Сніжані сказати, що вона сирота.

Крім того, в книгах про Північ Сніжана сподівалася знайти згадку про Краплю Арата. Зворотний ритуал Йоханнеса повернутися додому не допоміг. Тепер вся надія на особливі магічні властивості родового артефакту роду Магвайр-л'Арата.

Двері бібліотеки були привітно відчинені, і Сніжана встигла зрадіти, що жодних перешкод на шляху до книжкової мудрості не буде. Проте радість виявилася передчасною. Кімната, в яку потрапила Сніжана, була не самою бібліотекою, а лише холом, що веде до бібліотеки.

Біля стіни, протилежної від вікна, за письмовим столом сидів літній чоловік у мантії та чотирикутній шапочці. Вмочуючи перо в чорнильницю, він щось зосереджено писав. Власник мантії справляв враження вченого, і, напевно, виконував роль бібліотекаря.

Сніжані не хотілося привертати до себе його увагу. Поки що в планах було спробувати самій відшукати потрібні книги і, якщо не вийде, звернутися по допомогу. Вона попрямувала до дверей, але скрипучий голос зупинив.

— Дозвольте дізнатися, ви куди?

Вчений навіть погляду від паперів не відірвав. Кинув фразу поміж ділом.

— Хочу вибрати кілька книг — почитати, — пояснила Сніжана, продовжуючи наближатися до дверей.

Власник мантії все ж таки удостоїв її поверхневим поглядом, в якому Сніжана безпомилково розібрала роздратування та зневагу.

— Це королівська бібліотека. Тут немає жіночих романів та альманахів від законодавців мод.

— Мене цікавить інше. Роботи з історії, — вона наполегливо продовжила рухатися до мети.

Бібліотекар ще раз глянув на неї — тепер уїдливо.

— Ви маєте найвищий дозвіл на відвідування бібліотеки від Його Величності?

— Ні. А як його можна отримати?

— Вам? — з поблажливою зневагою уточнив «учений». — Ніяк.

Він показав їй на вихід і демонстративно вмочив перо в чорнильницю, показуючи, що страшенно зайнятий і не готовий більше приділити їй жодної секунди.

Сніжана ще навіть не встигла подумки запустити чорнильницею в голову цього упередженого і недалекого як бабуїн бібліотекаря, коли почула за спиною: