Читати книгу - "Olya_#1"

— Американці бомбардували передовий космодром Роскосмосу отам на околицях… це досить далеко від міста. А сам Могильов розмантулили з супутників вже після війни — проводилась якась типу антитерористична операція, так мені розказували… Хочеш сандвіч?

Макс кивнув і Оля подала йому герметичний пакуночок.

— Це по- перше, — продовжила вона. — А по-друге…

Загадково всміхнулась.

— Чого ти вирішив, що його лишили?

Вона розпакувала свій сандвіч.

— Тобто?

— Могильов колись був мегаполісом. Частина його зрослась із смоленськими окраїнами, а те, що лишилось… — вона задумалась. — Ні, на поверхні тут, звісно, вже майже ніхто не живе. Хіба усякі безхатченки, відлюдники, котрим не знайшлося місця навіть у нетрях… Але основна маса злиднів товчеться в підземних ярусах міста — я одного разу там була…

Оля відкусила сандвіч.

— Там збереглася купа ще довоєнних об’єктів — склади, бомбосховища, автономні виробничі лінії, гравітаційні тунелі, станції… — вона пирхнула. — Ти б це бачив! Ціла купа підземних поселень…

Макс скептично повів бровою.

— Бачиш оте провалля? — мовила Оля, приплямкуючи.

Він простежив за її поглядом і вглядівся в роззявлену пащу Анати.

— Сюди ми й спускались, — вона наморщила чоло. — Я трохи пам’ятаю цю місцину, мені тоді було років п'ятнадцять…

— А що ви там робили? — спитав Макс.

— Торгували з повстанцями, — коротко пояснила Оля.

— Там живуть повстанці?

— Ні, не лише. Я ж кажу — там є що захочеш. Автоматичні зброярні, комунікаційні та ігрові сервери, дрім-сітки, підпільні лабораторії, генератори й «теплиці», ринки, борделі… Але контролюють усе повстанці, так, Могильов — це їхнє довбане гніздо…

— А… — Макс розпакував свій сандвіч. — Нічого, що ми тут приземлились? Це взагалі безпечно?

— Побачимо.

Оля байдуже здвигнула плечима і піднесла до очей тильну сторону своєї правиці — почала неспішно стискати її в кулак, так і тримаючи на рівні очей.

— Dolzhno prokatit'… — пробурмотіла вона собі під носа.

На правиці почало проступати чорне округле зображення — змія, що кусає свій хвіст.

— Халтура, звичайно… — констатувала вона. — Але в них мало таких спеців, щоб…

Вона видобула з-під панелі приладів свій «masterok» і сховала його за пазуху светра.

— Ну що… — всміхнулась до Макса, — погуляємо?

Той кивнув і всміхнувся у відповідь — він уже звик їй довірятись.

Оля зістрибнула на потрісканий силікол і солодкаво потягнулась, потім пружно підстрибнула і крутнулась на одній ніжці.

— Теплінь яка!.. — зітхнула.

Макс викинув у траву обгортку з сандвіча — та одразу ж розтанула в легких поривах вітру. Він сховав руки в накладні кишені спортивних бриджів з емблемою «British Technology» на правому стегні (дурнувата мода — Оля заразила) і неспішно обійшов завислий в повітрі мобіль, занурився в густі полохливі трави.

Сонце вже піднялось досить високо, в тихім липневім небі пливли поодинокі купчасті хмари, і вся рівнина навкруг — бур’янисті пустирі, могутні ліси, мертва конгломерація — все те немовби тонуло, тануло, плавилось у м’якім бурштиновім світлі.

Макс зиркнув на Олю і легенько всміхнувся — вона вже невимушено пурхала по зарослій площі, виконуючи карколомні акробатичні трюки. Ось вона пробігла по потрісканих плитах і відштовхнулась від них, кілька разів перекрутилась через голову в повітрі, тоді відштовхнулась руками і полетіла над плитами… Відштовхнулась однією ніжкою і знов злетіла, закрутилася дзиґою… Вона була такою вправною, гнучкою, красивою… такою живою посеред всієї цієї смерті.

14.

— Потанцюємо? — гукнула вона до Макса.

Спинилась і церемонно простягнула руку.

Усміхнулася з-під неслухняного каштанового пасма.

Самими очима всміхнулась.

— Чи ви не танцюєте… га, парубче?

Він хижо всміхнувся у відповідь.

«От відьмачка…»

І…

Із силою відштовхнувся від потрісканих плит, полетів над полохливими травами до неї. Вона в польоті схопила його за руку і запаморочливо закрутила довкола себе, крутила й крутила, вертячись на одній ніжці, а він випрямився і бачив саме її зосереджене обличчя, сам лише вовчий погляд великих світло-сірих очей, а всеньке бурштинове літо скажено носилось навколо нього… Вона врешті невисоко підкинула його вгору, і він спритно перекрутився в повітрі, виставив руки і, виконуючи призабуте па, опустився в її долоні. Їхні руки зімкнулись, і вона тепер, виструнчившись, тримала його над собою, а він висів униз головою, дивлячись в її сірі очі, тримаючись на самих руках… на своїх і її руках. Вона підстрибнула, і вони помінялись місцями — він став на ноги і тримав її, а вона висіла вниз головою і зазирала в його темно-сині, волошкові… Він легенько підкинув її і піймав на виставлені руки — під коліна і за тендітні плечі, вона всміхнулась і обійняла його, поцілувала в губи, а тоді неуважно пригладила під змійку шпильки оте своє неслухняне пасмо…

— Ні, не так, — промугикав Макс, пильно на неї дивлячись, і неспішно підніс її до мобіля, обережно всадовив на капот. Вона зацікавлено зиркала, а розплів їй волосся, взявши до рук її шпилечку…

Шпилька заковзала між його пальців і він, немов граючись, пересаджував її з одної руки на другу, а сам у цей час уважно, прискіпливо оглядав сидячу Олю. Шпилька між тим довшала і трошки звужувалась. Він випрямив долоню, і шпилька обплелась об його бецман та мізинець, натяглася струною і вкрилась мініатюрними наростами гребінця. Макс став легкими рухами навскоси вкладати Олин чубчик — мініатюрні нарости виділяли безбарвний фіксуючий гель… Затим Макс зім’яв шпилечку в долоні й пересадив на іншу руку, став робити легкі паси над Олиною голівкою, розчісуючи пасма, хитромудро сплітаючи їх і вплітаючи в них шпильку…

— Nu takoe… — врешті буркнув він, всміхнувшись, і легенько луснув її по носу.

Вона обернулась і глянула на своє відображення в матовому панорамному дисплеї «доджа». Тоді склала руки на грудях і мило зашарілась.

— Клас!.. — шепнула.

— Саморобної суперзброї я й не обіцяв! — розвів руками Макс. — А так, чим гаразді…

Вона потяглась і чмокнула його в щічку.

— Дай роздивлюсь…

Мовила і продублювала собі картинку з його зорового нерва.

— Ну супер же!.. — шепнула ще і знов обернулась на матовий дисплей…

Видно, зачіска їй і справді сподобалась.

«А може, придурюється?»

Макс про себе хихикнув і крутнув головою.

А Оля раптом вхопила його за руку.

— Стій, — шепнула зовсім іншим тоном.

— Що таке?

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 1