Читати книгу - "Olya_#1"

Olya:

— Ми не самі.

(09:42:11)

Max:

?..

(09:42:11)

Вона швидким впевненим рухом переховала «masterok» у лівий рукав, а правий закотила — зміїне вічко на тильній стороні ритмічно замиготіло багряним…

Olya:

— Look…

(09:42:12)

Вона повернулась до облізлих судин енергомосту, і Макс також повернувся. Його зорова індикація квадратиком вивела непримітний закуток на краю площі, збільшила його…

Olya:

— Он вони…

(09:42:15)

Оля маркером сфокусувала його погляд… Так! Цілком собі непримітний чагарник, але як вглядітись, то можна розрізнити щось непевне — якийсь неясний рух, неприродну гру світла… А як ще вглядітись, то можна з клопотом розрізнити й напівпрозорі силуети, розпливчаті примари в бурштиновому сяйві літа.

Індикація вивела й підсвітила силуети.

Один нижчий, другий вищий.

Вищий наче шпортонув щось у себе на грудях і «проявився».

«Вимкнув маскування», — допетрав Макс.

За ним так само «проявився» й другий.

Їх і було всього двоє (чи ВСЬОГО ДВОЄ вийшло з лісу?) — в мішкуватих маскалатах із капюшонами та мерехтливими жмутками інтерактивних з’єднань попід шиями, з громіздкими «ручними» гвинтівками, швидше за все переробленими з поліцейських чи й цивільних моделей — на це вказували товсті шари корозійної пасти, мультиволокно, масивні акумуляторні нарости та ще й якесь чудернацьке прицільне приладдя збоку…

Їх було двоє — дорослий, ба навіть старий чолов’яга із засмаглим зморшкуватим лицем і зеленуватою лінзою зовнішньої індикації над правим оком та зовсім юна, навіть занадто юна приземиста дівчинка з пшеничним волоссям…

Старий чоловік скинув гвинтівку на плече, а дівча так і тримало свою в руках. Вони обоє спинились у висохлих травах під облізлими судинами енергомосту.

— Vy kto? — весело (навіть надміру весело) гукнув старий і всміхнувся відразливою беззубою посмішкою. Дівча позирало, так і тримаючи гвинтівку в руках.

— Boltuny, — рівно озвалась Оля.

— Smeshno, — буркнув чолов’яга.

— Posmejsya, chizhik, — так само рівно, без емоцій одповіла Оля.

Olya:

— Спокійно — вони знають, хто ми, просто пробивають…

(09:43:30)

Max:

— А ХТО ми?..

(09:43:31)

— Vy kotyata?

— A huli?

— Pereteret'.

Olya:

— Почекай у машині, я зараз повернусь.

(09:43:33)

Max:

Ні.

(09:43:33)

Olya:

— Все НОРМАЛЬНО, любий!

/smile/

(09:43:34)

Max:

- І не подумаю.

(09:43:34)

Olya:

— Ну добре /smile/, постій тут…

(09:43:35)

Вона легким розкутим кроком, немов ото пританцьовуючи, наблизилась до людей у маскхалатах, і вони поговорили — зовсім трохи, хвилю чи дві. Вони говорили неголосно, але дещо можна було почути… проте Макс не все розумів із того, що вони говорили. Власне — майже нічого не розумів.

Насправді він сяк-так знав російську — Оля скинула йому кілька крутих інфопакетів і тренувала час од часу, але тепер йому здавалось, що вона говорить з тими дивними людьми не російською, а бозна-якою мовою.

Між тим розмова ставала гучнішою — старий щось бубонів собі під носа, а Оля різко буркнула:

— Net.

Тоді він знов щось бубонів, а вона гаркнула:

— Polnaya tachka