Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

Реймонд зараз із Демартом знаходяться біля мерії. Про те що там сталося, вони знали ще вночі, але прості люди у такий час бачать сновидіння: деякі про щасливу сім’ю, інші про нечисленний капітал, завдяки якому вони можуть придбати ціле місто, а решта бачила темноту… Вони відчували сон, але тьма їх у цей момент пожирала. Ці люди проснуться із відчуттям тривоги та ненавистю до самих себе. Арті мріяв про спокійний та гармонійний сон, де він бачив, як йому співали дифірамби, як він нарешті знайшов кохану дівчину, але це досі мрії. Зараз Конграйт докурював сигарету, де з кожним димом, який розчинявся у повітрі, та з кожним попілом, що розсипався на землю, він рахував кількість смертей від рук канібала. Три, рівно три рази попіл упав на землю, і рівно трьох убив людоїд: Абігейл, Леон та Девлін. Коли ж він згадав останнього, Арті заплакав, як плаче цуценя, якого викидають на бродяче життя. Ніхто його не підтримає та ніхто вже підкаже шлях далі по житті.

Врешті- решт, Конграйт згадав, що у нього лежить ключ від загадкової домівки, що розташовувалася позаду готелю. Зайшовши туди та потягнувши за нитку у підвалі увімкнулося світло. Так, це невеличке накриття слугувало стінами та дахом для підвалу. Спускаючись, Конграйт чув у голові звуки сокири, яку колись волочив по сходинах Бранц, повільно наближаючись до жертви. Із невеличкого дверного отвору споглядала на Артура мертва та спотворена голова Віктора, який вийшов із дверей та почав рухатися по сходинах до слідчого.

-Підмінно, чи я людина?

Артур зомлів та упав на сходини

-АРТУРЕ, А ЧИ ТИ ЛЮДИНА? – Закричав Бранц та зник.

Усе розвіялося, Артур божеволів кожної секунди перебуваючи у цьому місті.

Слідчий лише безумно посміявся та спускався далі. У підвалі стояла невеличка мапа самого готелю та невеличкої лісової ділянки позаду. У багатьох місцях були позначки у вигляді обведеного червоного кола. Лише на одному місці був видний знак питання та буква «К». Під мапою була невеличка записка: «Усі жертви мисливця». Артур перерахував позначки… 54, 54 людини похоронені на цьому місці. Зариті у холодному грунті, усі вбиті лише одним Ксав’є. У цей момент роздумів, Артур відчув чиєсь важке дихання поза спиною, лютий погляд та усмішка звіра. Конграйт відчув, як він зробив вдих та сказав: « І знову я відчуваю запах твого страху, Арті». Слідчий розвернувся… Позаду нього нікого не було.

У швидкому темпі він покинув цей підвал та вийшов на свіже повітря. Навколо готелю зібрався натовп, а у центрі уваги стояв Реймонд, Демарт та ще троє невідомих людей, серед яких один був вбраний, як типовий слідчий кінця 18 століття: чорний фрак, біла сорочка, темно- коричневі бриджі та туфлі кольором, як смола. В один момент на Артура поглянули всі люди.

-Агов, народе, привітайте вашого рятівника та героя міста! – Викрикнув Реймонд

-Слава слідчому! – усі почали підбігати до Конграйта.

Артур відчував себе щасливо у цей момент. Він радів вперше, бо вперше його полюбив народ.

-Містере Рудабо, ми знайшли записник Ксав’є, у якому вказується, хто у якому номері жив. Ви праві… У 23 номері жив весь час Артур Конграйт.

Закуривши сигарету Фіністер Рудабо посміхнувся.

-Ось і настав час завершення і моєї справи. – важко видихнув Фіністер.

-Пане, ви про що?

-Це вже неважливо, Еліоте. Ти не обшукував його кімнату та не знаєш усіх деталей. Джеремая та Віттор не пустять тебе туди, тому не старайся туди навіть і ніс свій сувати. Все, що я знайшов у тій кімнаті, залишиться при мені.

-Я вас зрозумів, містере Рудабо. Щось і ще?

-Вільний, Еліоте, настав час втрутитись у щасливий момент для народу.

-Артуре, пробач ще раз мені… - звернувся Реймонд

Конграйт продовжував ігнорувати поліцейського.

-Я дійсно боюся убити людину, слідчий, після того, як бачив, як помирає моя дочка…

Арті мовчав.

-Ех, сигарету будеш? Ти багато чого пережив за цей час.

Артур узяв сигарету.

-Дякую, Реймонде.

Поліцейський посміхнувся.

-Так – так, друзі, вибачте, що вриваюсь у ваше свято без запрошення, але відійдіть усі від Артура Конграйта.

Перед натовпом стояли Фіністер Рудабо, Джеремая  Скіт та Вітторе Сентимент.

-Фіністере, навіщо тобі Артур? – Реймонд озвав слідчого.

-А це вже не твоя справа, Реймонде. Хоч ми і старі колеги, але все ж таки інформації тобі я маю представляти мало, відійдіть усі, будь ласка!

Натовп розійшовся

-Артуре, пройдіть зі мною.

-Ви ким будете, пане?

-Фіністер Рудабо – старший слідчий із Генерального управління слідчих. Ви мене могли не бачити, містере, бо весь цей час я працював у другом відділку. – Рудабо продемонстрував свій бейдж Артуру.

-Джеремаю, він ж бреше…

-Тихо ти, Вітторе, Фіністер ще не поставив свою останню крапку у цій п’єсі.

-Будемо знайомі, колего.

-На жаль, наше знайомство не втішне… Хлопці, запрошую вас сюди, як майстрів сцени.

Вітторе тримав Артура, а Джеремая начепив на нього наручники.

-Що?! Якого дідька ви коїте!

Натовп перебував у шоці, дехто кричав, щоб їх героя відпустили, інші плювались на землю, хоч і влучали одне одному в обличчя, але натовп розлютився проти Фіністера та його компанії.

-Артуре, ви заарештовані! Усі деталі ви дізнаєтеся у мене у відділку. А ви, друзі, усі розійшлися від нас. Ви ж не хочете, щоб я подав скаргу у армію, із вами усіма почали розбиратися?

Натовп неспішно покинув цю сцену.

-ЩО ТИ ТВОРИШ ФІНІСТЕРЕ?!

-Тихо, Реймонде, ходімо зі мною в сторону. Джеремаю, дай мені скриню. – Скіт приніс скриню та пішов далі у сторону Артура. – Подивись, Саптоне, хто весь час біля тебе був.

Реймонд втратив дар мови. У останній момент він бачив Артура, якого вели у автівку слідчого, аби доправити його у відділок. Реймонд відчував ненависть, як і до себе, так і до нього.