Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

Вітаю, шановні!

Цей запис на кшталт посилання в пляшці, моє останнє.
Маю надію, що до кінця дісталася уся дружня команда. Ви, безумовно, молодці! Я пишаюся кожним. Ви продовжили те, що я почав, але не встиг закінчити. Клелія, люба, особливо за тебе сповнений гордістю. Я знаю, чого це тобі коштувало. Тобі варто знати в ім'я чого я добивався справедливості. Усе заради милої Рози та тебе. Наша історія яскравий приклад того, що владний і помішаний притягує до себе такого ж владного і божевільного, й на тому будують власну концепцію «щасливого буття». Ну ви ж зрозуміли, якщо дійшли до кінця, про кого я говорю – Абель та Маклін.

*коротке мовчання*

Я щасливий, бо нарешті побачуся з нею... Розою, хоча б там, після смерті, де б вона зараз не була, я неодмінно її знайду, обійму та нарешті зізнаюся, що так і не змирився жити без неї. Як нестерпно було слухати записи її гри на скрипці, але не чути дзвінкого голосу, не відчувати теплих дотиків. Як я втомився дивитися на її портрет у кабінеті. Та зняти його рука не підіймалася. Якщо підійти ближче, помітно, що я за стільки років просвердлив у ньому поглядом діри.

Я довгий час ні з ким не міг говорити про неї після її смерті. Єдине, що мене вгамовувало, що цей день більше ніколи не повториться. Ти ж знаєш, люба, як мені боліло. Попри те, що на публіці я тримався гідно, за зачиненими дверима покоїв я помирав від горя. Я не міг упокоритися з тим, що Всевишній зміг таке допустити, тому став сумніватися у своїй вірі. Я не був святковим подарунком для інших, але щодо Рози – відгукувався тонко й ніжно, тільки повага та делікатність.

Від першого дня знайомства ми з Розою більше не розлучалися. Навіть після смерті я відчував це об'єднання, думками я завжди був з нею. Думками намагався її повернути. Їй-богу! Наївний, як дитина. Неначе це б спрацювало. У момент поєднання наших доль між нами з'явився невидимим зв'язок, через нього відчувалася любов, підтримка та взаємна повага. Ми стали зрілими та усвідомленими з роками, але при цьому наша ніжність і закоханість у поглядах, спрямованих один на одного, начебто скидала нам роки.

Я став відлюдником, аж поки ти не повернула мене до реальності. Ти пам’ятаєш день, коли я привіз тебе у селище, де ми раніше жили з Розою? Рання весна. Біля ставка було холодно, що на морському дні, проте ти й бровою не повела. Сонце тоді сховалося за темні хмари, всупереч, що мить тому небо було чистим та ясним. Погодні умови не займали моїх думок. Я взагалі не звертав уваги на те, що мене оточувало. Мої відчуття були звернені до давніх спогадів. Це місце таїло в собі багато приємного й від згадок про щасливе минуле підривало старі рани, які іноді кровоточили, виштовхуючи з засіків душі спогади. Ми стояли нерухомо на маленькій набережній – самітник та маленька скрипалька. Ховаючи від вітру лице кашеміровим шарфом, ти схвилювала тишу першою.

– Це ваші з нею місця... підійшла ближче до огорожі. – Той самий ставок, у якому ви годували лебедів хлібом, той самий пісок, на якому вона малювала нотний стан?
Я уважно за тобою стежив, й через кілька хвилин наважився на коротку відповідь.

– Так...

– Ти здивуєшся, але після твоїх оповідань, я все так собі й уявляла.
Посміхнувся.

– Мабуть, десь там був ваш будинок. З вікна, ви з Розою, бачили цей ставок.
Ти вдивлялася у зелену далечінь.

– Абсолютно вірно...
Раптом ти знайшла палицю й почала водити нею по піску, наспівуючи:

– У нетрях південної сторони, у царстві теплої весни. Крихітка йшла, втомилася й лягла. Їй сьома йшла весна. Пташиний спів – ловила кожне слово, та й захопилася, і випадково, потрапила в джерельний край... Дядьку Стефано?

– Та-к?..
Ти відкинула палицю, як закінчила малювати ноти та підійшла до мене.

– Відпусти її... Відпусти, дядьку. Тобі докучає біль від спогадів, тому що ти не можеш попрощатися з нею.

– Іноді ми відчуваємо потребу в чомусь. Її не можна нічим замінити, Клелі.

– А тобі й не потрібна підміна. Після зими приходить весна. А вони зовсім різні, але існувати без них природа не зможе. Жодну з них не можна замінити.
Тишу, що повисла між нами перервав крик птахів. Я був готовий заприсягтися, що крик пролунав у ту мить, коли з мого серця впав камінь і непомітно розчинився у тому ставку.

– Батьки, певно, дивуються твоїм розважливим промовам? – підхопив тебе на руки, дбайливо притиснув до себе.

– Для них це стало звичним, – усміхнулася. – То ти згоден, щодо моєї «теорії заміни»?

– Схоже, заміна давно відбулася, просто сьогодні пелена впала з моїх очей, і я зумів її роздивитися.
Моторошна гроза застала нас зненацька. А за кілька секунд пустився густа, але тепла злива.

– Дощ змиє смуток... Дивися туди! – ти сплеснула долонями, дивлячись у далечінь на веселку. – То Роза зраділа, що ти її відпускаєш!
Укутуючи тебе у палантин, я думав над твоїми словами й нарешті, за роки смутку, відчув світ під ногами та тепло сонця на лиці, не дивлячись на хмари та дощ. Заміна, ти, була просто у моїх руках. І я нізащо не збирався розлучатися зі своїм скарбом. Я завжди тебе любив. Завжди… як свою. А ти, як виявилося, й дійсно була моя!

Я довго не міг оговтатися й прийняти, що ця біда відбулася в результаті ланцюга фатальних помилок. Якщо трапляється щось подібне треба виявити першу ланку. У нашому випадку все почалося з першого порушення – мій брат Абель вирішив пограти у Бога, у якого він не вірить, й підмінити мертву дитину Деметри, на чужу, але живу. Всі інші ланки вже не важливі, тому що їх би не було, якби Абель не вчинив першого злочину.

Поправити тут і там – не означає, що абсолютно все виправлено. Життя це не текст у книзі. Те складно прийняти, так, дуже не просто зосередити думки, які окуті люттю. Коли людина намагається вибрати головну причину з безлічі й на неї все списати, ігноруючи, здавалося б, неважливу першу ланку, то вона потенційно небезпечна. Адже готова піти на мізерне порушення, якщо у неї є внутрішні переконання, що нічого поганого не трапиться. Як батько я міг би зрозуміти вчинок Абеля: можливо він щиро бажав щастя єдиній доньці, яка вже одного разу втратила дитину при пологах. Легко бути добрим на короткій дистанції. Особливо, якщо вважаєш, що поганого ти не робиш. Він порахував, що вдруге звістка про смерть дитя  доб'є Дему. Тому пішов, як він зізнався сам, на радикальні міри – дати їй дитя, бодай чуже. Але доля одразу його провчила... тим малям виявилася ти, Клелія, моя власна новонароджена донечка.