Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

цю зону. Навіть американські громадяни, які опинилися на радянському боці кордону, що стрімко переміщався, виявили, що звідти важко вибратися. Десятого лютого 1945 р. полька на ім’я Стася, громадянка США, яку воєнні події затримали в її рідному місті Перемишлі на українсько-польському кордоні, відіслала поштою лист своїм братам у США, благаючи про допомогу. Характерно, що її скарги стосувались не німців, а радянців. Чоловіка її сестри, який раніше був польським поліцейським, заарештували та депортували до Сибіру. Згодом заарештували і її сестру. Вона зрештою опинилася в Іраку, але її чоловік і син загинули в Сибіру. «Батько й мати більше не володіють нашою власністю, — писала Стася, — тому що її націоналізувала радянська влада... Уже багато днів я плачу, що полишила Америку. Я зовсім не розуміла, що означає війна, поки її не побачила. Ви запитували американське посольство про моє місцезнаходження, тому що вони шукали мене? Я думала, що зможу покинути все і повернутися до Америки, але радянці відмовилися дати мені дозвіл, стверджуючи, що я зараз належу їм»[261].

У другій половині дня 6 лютого Сталін намагався переконати західних лідерів, що люблінський уряд мав надзвичайну підтримку народу Польщі і що це польська Армія Крайова нападала на Червону армію, а не навпаки, але ті, хто був знайомий із ситуацією зі звітів польського підпілля, сприймали це скептично і навіть з обуренням.

Пізніше Іден писав, що Рузвельт і Черчилль виступили дуже добре, тоді як Сталін «дав нам незадовільну відповідь». Після закінчення дискусії Черчилль не втримався від того, щоб роз’яснити радянцям, що він думав про їхню політику в регіоні. «Я дуже засмучений, — сказав він Майському, який записав розмову у своєму щоденнику. — Сталін надто непохитний. У своїй останній промові я намагався бути настільки делікатним і обережним, наскільки міг. Я говорив про “різну інформацію”»... Утім, якщо говорити відверто, щодня ми отримуємо багато повідомлень, які висвітлюють внутрішню ситуацію в Польщі в надзвичайно похмурому світлі: люблінський уряд непопулярний; багато хто зневажає його; всіх дисидентів заарештовують та масово засилають до Сибіру; все тримається на ваших багнетах»[262].

Інших виступ Сталіна вразив. Його вправляння в радянському патріотизмі та сумнівній діалектиці оцінили члени радянської делегації. Андрій Громико, тодішній молодий радянський посол у Вашингтоні, процитував витяг зі сталінської промови у своїх спогадах, написаних понад сорок років по тому. Суддя Бірнс більше погоджувався із Громиком, ніж з Іденом, оцінюючи наслідки виступу Сталіна. «Маршал Сталін відповів пристрасною заявою», — зазначив він у мемуарах. «Це був єдиний раз за всю конференцію», за словами Бірнса, коли Сталін так «продемонстрував свої сильні почуття». Емоційний заряд моменту відзначили й інші учасники. «Безумовно, ключем до складності проблеми, — писав Болен, — було те, що Сталін підвівся і ходив туди-сюди позаду стільця, роз’яснюючи свою позицію. Найкращі зразки його майстерності в дебатах були застосовані до висвітлення польського питання»[263].

Закриття того, що Сталін називав «польським коридором» — стратегічного шматка європейської рівнини між Німеччиною та СРСР, — було надзвичайно важливим питанням для радянців; у геостратегічних термінах воно переважало решту проблем, які обговорювалися на конференції, за винятком остаточного розгрому Німеччини. Сталін не міг дозволити собі програти в цьому питанні, але проти нього виступив єдиний фронт. Рузвельт недовго утримував маску неупередженості й цього разу не побоявся створити враження, що він і Черчилль «об’єдналися» проти Сталіна. Зазвичай суворий диктатор, вочевидь, вирішив удатися до засобу, який він рідко використовував, — емоційного звернення. Тактика досягла успіху. Всі чекали, що Черчилль говоритиме емоційно, але несподівано емоційний виступ Сталіна справив сильне враження на всіх присутніх. Члени американської делегації перебільшили вагу цього епізоду, а після їхнього повернення до Вашингтона він обріс фантастичними подробицями, які потрапили у пресу.

«Радники, які сиділи поруч із Рузвельтом у Ялті, розповідають колоритну інсайдерську історію про те, що трапилося між Рузвельтом, Сталіним та Черчиллем під час переговорів щодо Польщі», — писав Дрю Пірсон, один із провідних американських журналістів того часу у Washington Post.

Сталін вразив їх до глибини душі своєю простотою, прямолінійністю і скромністю. Більшу частину часу він сидів, і здавалося, що його ніщо не здатне вивести з рівноваги. Обіч нього сидів товстошиїй перекладач із комірцем 17 розміру, який уміло й ефективно перекладав. Тільки під час обговорення Польщі Сталін підвівся із-за конференційного столу, щоб енергійно посперечатися.

Упродовж трьох років Сталін стверджував, що лінія Керзона, закріплена лордом Керзоном, тодішнім міністром закордонних справ Англії та погоджена Клемансо, повинна стати новим кордоном між Росією та Польщею. Він повторив це в Ялті, нагадавши Рузвельту та Черчиллю, що лінію для лорда Керзона накреслили американські географи, трактуючи її як найкращий розподіл між польським та російським народами. Тоді, піднявшись зі свого крісла, Сталін театрально заявив: «Ви хочете, щоб я сказав російському народу, що я менший росіянин, аніж лорд Керзон? Ви хочете, щоб я сказав російському народу, що я менший росіянин, аніж Клемансо? Ви хочете, щоб я погодився на менше, ніж вони запропонували Росії?»

Удруге Сталін підвівся під час розмови про люблінський уряд. «Чи будемо ми чинити дискримінацію на користь уряду, який утік до Англії і залишається там у безпеці? — сказав Сталін. — Чи ж ми визнаємо люблінський уряд, який залишився в Польщі й ризикував, удаючись до боротьби у підпіллі?» «Чи ваша армія звільнила Польщу, пане Черчилль?» — театрально запитав він. «Чи ваша армія звільнила Польщу, пане Президенте?» — запитав він, показуючи на Рузвельта[264].

Насправді Сталін ніколи не ставив цих питань, але Пірсон уловив дух дискусії. Сталін повністю контролював ситуацію там, де вона мала найбільше значення, — у Польщі. Він вважав, що право завойовника, або, мовою того часу, «визволителя» — давало йому право вибирати польський уряд. Зрештою, він не втручався у встановлення нових урядів у Західній Європі. «Я повинен сказати, — зазначив він у відповідь на зауваження Рузвельта та Черчилля, — демократична підтримка варшавського уряду щонайменше співмірна з підтримкою де Ґолля»[265].

Під час промови Сталіна обличчя Рузвельта й Черчилля ставали дедалі сумнішими. Західні лідери програвали в дискусії щодо проблеми, яку вони не могли собі дозволити програти не тільки через власні демократичні принципи, а й через політичну ситуацію у своїх країнах. Британський уряд, який вступив у війну за Польщу, вже критикували парламент і преса за нездатність захистити незалежність Польщі, сини якої боролися разом з англійцями на німецькому фронті. Американці також були в незручній ситуації, враховуючи діяльність лобістів польських емігрантів на Капітолійському пагорбі та загалом пропольські симпатії в країні. Польща не була Румунією, Болгарією чи навіть Фінляндією — країнами, якими вони могли досить легко поступитися Сталіну. Вона була частиною переможної союзницької коаліції, країною, яка вперше наважилася вчинити спротив німецькій агресії.

Напевно, Гаррі Гопкінс був першим, хто зрозумів, що немає сенсу продовжувати дискусію, в якій не було можливості спростувати дані Сталіна, не спровокувавши серйозного скандалу. У середині виступу Сталіна Гопкінс передав президенту записку: «Чому б не згорнути розмову на сьогодні? Коли Сталін завершить — скажіть, що ми повернемося до питання завтра. Уже 19:15». Рузвельт прислухався до поради Гопкінса. Коли Сталін закінчив, Рузвельт, посилаючись на пізню годину, запропонував відкласти подальше обговорення польського питання до наступного дня, але Черчиллю не терпілося