Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Не розповідатиму також і про її зусилля навчитися говорити по-португальському, що були не меншою мукою і для мене, бо щоразу як я до неї заходив, на патефоні незмінно крутилася платівка з альбома-самовчителя. Мало не кожна фраза Холлі починалася тепер словами: «Коли ми одружимось...» чи «Коли ми переїдемо до Ріо...» Та Жозе ще ні разу не згадував про одруження, і вона цього не приховувала.

— Але ж він знає, що я вагітна. Так, це правда, любий. Уже шість тижнів. Не розумію, чого це так тебе дивує. А от мене — пі. Ані ип реи[13]. Я дуже рада. Мені б хотілося мати щонайменше дев’ятеро. І я певна, що декотрі з них будуть доволі смуглявенькі, адже Жозе якимсь там краєчком le négre[14],— ти, мабуть, і сам здогадався? Як на мене, то це чудово: що може бути кращого за таке собі шоколадненьке дитинча з ясно-зеленими оченятами? І ще я б хотіла... тільки ти не смійся, будь ласка, але задля нього, цебто задля Жозе, я б хотіла бути невинною дівчиною. Не те щоб я давала всім без розбору, як ото дехто про мене плеще,— та я до них, покидьків, нічого й не маю, бо сама завжди розпускала про себе отаке казна-що. А насправді; я оце днями прикинула, в мене їх було всього одинадцять, як не рахувати того, що в дитинстві, бо то, зрештою, дурниці. Та хіба ж можна сказати, що я повія? А ти поглянь-но на Мег Уайлдвуд. Чи на Хані Такер. Чи на Роз Елен Уорд. Вони ж ту гоноруху стільки разів підчіпляли, що й самі лік згубили. Я, звісно, не проти повій, але одне скажу: на словах декотрі з них, може, й чесні, та серцем нечесні геть усі. Це я до того, що коли вже ти тягаєшся з кимось і живеш на його гроші, то хоч би намагайся переконати себе, що ти його кохаєш. Сама я завжди так. Навіть з отим Бенні Шаклетом та всіма іншими пацюками. Завжди силкувалася навіяти собі, ніби і в їхньому пацючому єстві є щось людське. І як по правді, то окрім Дока, коли ти схочеш узяти його до рахунку, Жозе — мій перший пристойний роман. Ні, я не кажу, що бачу в ньому свій ідеал. Він часом бреше в дрібницях, турбується тим, що подумають люди, він миється чи не по півсотні разів на день, а має ж бути від чоловіка хоч якийсь дух. Він надто церемонний, надто обачливий, як на мою веселу вдачу; завжди відвертається, щоб роздягтися, надто гучно їсть, а ще я не люблю дивитись, як він бігає, бо якось кумедно це в нього виходить. І якби мені було вільно обирати з усіх на світі,— отак щоб клацнути пальцями й сказати: «Цур моє!» — то Жозе я не обрала б. От Неру — то вже щось ближче до рівня. Чи Вендел Уїлкі. Та й на Грету Гарбо я б хоч зараз згодна. А чом би ні? Треба, щоб людина могла одружуватися з ким вона захоче — з чоловіком, чи з жінкою, чи я знаю... Та якби ти навіть прийшов і сказав мені, що хочеш обкрутитися з цілим корабельним екіпажем,— і то я б зважила на твоє бажання. А що, я серйозно. Кохання має бути вільне й безборонне. Я за це обома руками. А надто тепер, коли маю уявлення, що це таке. Бо я справді кохаю Жозе — я б навіть курити покинула, якби він зажадав. Він приязний, він уміє розвеселити мене, коли на мене накочує оте-от, хоч тепер це трапляється рідко, лише вряди-годи, та й то не так чорно все, щоб ковтати веронал чи волоктися до Тіффані; просто я несу почистити його костюм, чи там смажу гриби, і так мені легко стає на душі, ну просто прекрасно. І ще одне: я повикидала геть усі свої гороскопи. А скільки грошей на них пішло — вважай по долару на кожну бісову зірку, що є в планетарії. Може, це й банально, але відповідь є лиш одна: нічого доброго тобі не випаде, як сам не будеш добрий. Добрий? Ні, я б краще сказала чесний. Не перед законом чесний,— я тобі й могилу пограбую, і срібні долари з очей покійника потягну, коли мені треба буде,— а чесний перед самим собою. Можна бути ким завгодно, аби тільки не боягузом, не облудником, не продажною душею, не повією,— як на мене, то краще вже рак, ніж нечесне серце. І то не в побожному розумінні, а в суто життєвому. Від раку ще коли станеш трупом, а від цього ти труп за життя... Ет, та розтуди його все, любчику, дай-но мені гітару, і я заспіваю тобі якусь fada[15] щонайсправжнісінькою португальською мовою...

Ті останні тижні кінця літа й початку нової осені спливлись у мене в пам’яті — чи не тому, що ми досягли тоді такого щирого й глибокого порозуміння, коли між людьми стають зайвими слова і на зміну нервовому напруженню, скутій балачці, неусвідомленим пориванням — усьому тому, що надає дружбі показного, позірно-емоційного характеру,— приходить ніжний, лагідний спокій. Нерідко, коли його не було в місті (тепер я почував до нього ворожість і майже не називав його на ім’я), ми проводили разом цілі вечори, часом не перемовившись і сотнею слів; одного разу ми пройшли пішки аж до Китайського кварталу, повечеряли в одному з тамтешніх ресторанчиків, купили по паперовому ліхтарику й поцупили коробку ароматичних паличок, а тоді гайнули геть через Бруклінський міст, і там на мосту, дивлячись на пароплави, що виходили з гавані між темними стрімчаками на тлі вогнистого небокраю, Холлі сказала:

— Колись, через багато-багато років, один з цих пароплавів привезе мене назад, мене й дев’ятеро моїх бразілійчиків. Атож, їм треба буде побачити оце все — ці вогні, цю річку. Я люблю Нью-Йорк хоч він і не мій, як ото буває твоє дерево, твоя вулиця чи будинок,— словом, щось таке, що належить тобі, бо й ти сам йому належиш.

— Замовч, ти,— мовив я, аж паленіючи від почуття власної непотрібності; я був наче буксир, загнаний у сухий док, тим часом як вона, мов блискучий лайнер, відпливала в призначену їй далеку путь, а в повітрі лунали прощальні гудки й весело кружляло конфеті.

Отак ті дні, наші останні дні, оповиті осіннім