Читати книгу - "Гра янгола"

– А ви жорстока жінка, Евлаліє.

Біблотекарка весело засміялася й подивилася мені у вічі довгим поглядом.

– Скажіть-но мені, Іґнатіусе Б., хто наповнив вам серце такою люттю?

– Бачу, ви вмієте читати не тільки книжки.

Ми сиділи за столом кілька хвилин, дивлячись, як снують туди-сюди офіціанти в залі «Каси Леопольдо».

– А вам щось відомо про розбиті серця? – запитала в мене бібліотекарка.

Я заперечливо похитав головою.

– Насправді вони розбиваються лише раз. Усе інше – подряпини.

– Напишіть про це у своїй книжці.

Вона показала мені свою обручку.

– Я не знаю, кому це так пощастило, але певен, він розуміє, що є найщасливішим чоловіком у світі.

Евлалія невесело всміхнулася й кивнула головою. Ми повернулися до бібліотеки й обоє пішли на свої місця: вона – до свого кабінету, а я – у свій куток. Я попрощався з нею наступного дня, коли вирішив, що більше неспроможний і не хочу прочитати жодного рядка про одкровення та вічні істини. Ідучи до бібліотеки, я купив білу троянду в кіоску на бульварі Рамбла й залишив квітку на її порожньому письмовому столі. Потім побачив її в одному з коридорів, де вона переставляла книжки.

– Ви покидаєте мене так швидко, – сказала вона, побачивши мене. – Хто тепер говоритиме мені компліменти?

– А хто – ні?

Вона провела мене до виходу й потиснула мені руку біля сходів, які бігли вниз до патіо старого шпиталю. Я почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився й обернувся. Вона стояла там, де й була, і дивилася на мене.

– Нехай вам щастить, Іґнатіусе Б. Сподіваюся, ви знайдете те, що шукаєте.

12

Вечеряючи з Ізабеллою за столом на галереї, я помітив, що моя нова помічниця позирає на мене скоса.

– Вам не подобається суп? Ви навіть не покуштували його… – наважилася запитати дівчина.

Я подивився на неторкану тарілку із супом, що вистигав на столі. Зачерпнув ложку й усім своїм виглядом показав, що страва подобається мені надзвичайно.

– Дуже смачний, – сказав я.

– Ви також не промовили жодного слова, відколи повернулися з бібліотеки, – докинула Ізабелла.

– Ще якісь скарги?

Ізабелла невдоволено відвела погляд. Я без апетиту заходився їсти холодний суп, але це був привід, щоб не розмовляти.

– Чому ви такий сумний? Через ту жінку?

Я поклав ложку, з’ївши суп лише наполовину. Нічого не відповів і став помішувати суп ложкою. Ізабелла не відривала від мене погляду.

– Її звати Крістіна, – сказав я. – І я не сумую. Я радий за неї, бо вона одружилася з моїм найкращим другом і буде дуже щаслива.

– А я цариця Савська.

– Ти надто цікава, ото й усе.

– Ви мені більше подобаєтеся тоді, коли ви не в гуморі й кажете правду.

– Мені байдуже, що тобі подобається, а що – ні. Іди до своєї кімнати й дай мені чóртів спокій.

Вона спробувала всміхнутися, та, коли я простяг до неї руку, очі їй наповнилися слізьми. Вона схопила мою тарілку та свою й побігла на кухню. Я почув, як тарілки попадали в зливальницю, а через кілька секунд двері її спальні зачинилися зі стуком. Я зітхнув і пригубив вино, келих із яким залишився стояти на столі. Це був вишуканий трунок, принесений із крамниці батьків Ізабелли. Через мить я підійшов до дверей її кімнати й легенько постукав кісточками пальців. Дівчина не озвалася, проте я чув, як вона схлипує в кімнаті. Я хотів відчинити двері, але дівчина замкнулася зсередини.

Я піднявся в кабінет, який після того, як моя помічниця тут попрацювала, пахнув свіжими квітами й був схожий на каюту розкішного трансокеанського лайнера. Ізабелла впорядкувала всі книжки, повитирала пилюку, тож тепер усе тут стало блискучим і незнайомим. Стара друкарська машинка «Андервуд» здавалася витонченою скульптурою, а літери на клавішах можна було прочитати без жодних труднощів. Стосики акуратно складених аркушів лежали на столі разом із резюме, зробленими зі шкільних релігійних текстів і катехізисів, та кореспонденцією дня. З філіжанки для кави стриміли дві сигари, від яких линули чудові пахощі. Одне з чудес Карибського архіпелагу, яке нишком приніс батькові Ізабелли один його знайомий із тютюнової фабрики. Я взяв одну сигару й припалив. Її гарячий духмяний запах давав підстави вважати, що в ньому поєдналися всі ті аромати та отрути, яких людина може бажати для того, щоб померти в мирі. Я сів за стіл і переглянув денну пошту. Я знехтував усі листи, крім одного, у конверті з пергаменту кольору вохри, надписаного тим каліграфічним почерком, який би я тепер упізнав де завгодно. То було послання від мого нового видавця й мецената Андреаса Кореллі, у якому він пропонував мені зустрітися в неділю опівдні на вершині вежі нової підвісної канатної дороги, яка тепер висіла над Барселонським портом.

Вежа Сан-Себастьян підіймалася на сто метрів заввишки посеред плутанини кабелів та металевих конструкцій. Досить було тільки глянути на неї, і голова вже йшла обертом. Лінія підвісної канатної дороги була збудована до відкриття Всесвітньої виставки, тієї, що поставила все з ніг на голову й спричинилася до появи в Барселоні багатьох дивовижних споруд. Підвісна канатна дорога перетинала гавань Барселонського порту, починаючись від цієї першої вежі до вежі центральної, схожої на Ейфелеву, що правила за меридіан, від якого підвішені над порожнечею кабіни долали другу половину свого шляху до гори Монтжуїк, де було розташоване серце виставки. Це чудо техніки обіцяло можливість помилуватися краєвидами міста, які були раніше доступні лише дирижаблям, птахам із великим розмахом крил та кулькам граду. Але як на мене, то людина й чайка були створені не для того, щоб жити в одному повітряному просторі, і коли я ступив у ліфт, який підіймався на вежу, то відчув, що шлунок у мене стиснувся до розмірів горошинки. Підйом здався мені нескінченним, мене нудило від торохтіння цієї мідної клітки.

Я побачив, що Кореллі дивиться в одне з вікон, з яких було видно гавань порту й усе місто, милуючись щоглами та вітрилами, які ковзали поверхнею моря. На ньому був костюм із білого шовку, а в руці він тримав посипаний цукровою пудрою пончик, який проковтнув із вовчою жадібністю. Я кахикнув, і мій шеф обернувся, поблажливо усміхаючись.

– Чудовий краєвид, вам не здається? – запитав у мене Кореллі.

Я кивнув головою, білий, мов аркуш пергаменту.

– Ви боїтеся висоти?

– Я істота, створена жити на поверхні землі, – відповів я, намагаючись не підходити до вікна надто близько.

– Я дозволив собі купити квитки на подорож туди й назад, –