Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Я стала навкарачки і підлізла ближче до вікна, як старий пес, а потім затулила штори, щоб місячне сяйво не проникало в кімнату. Тоді впала на ліжко й знову потягнулася за пляшкою.

* * *

Я почула стукіт — стук-стук-стук, — а потім якийсь чоловік почав викрикувати моє ім’я. Зануреній у спогади про домашню сцену вогню, кров і насильства, мені знадобилася вічність, щоб повернутися з тих спогадів у реальність, щоб зрозуміти, що стукіт був справжнім і линув від моїх вхідних дверей. Я натягнула покривало на голову, але гуркіт не припинявся. Я відчайдушно хотіла, щоб це припинилося, але, зневірившись, не змогла вигадати жодного способу це зробити, окрім як відчинити двері. Ноги трусилися, і мені довелося йти, тримаючись за стіну. Поки я вовтузилася з замком, то поглянула вниз на свої ноги — маленькі, білі, мармурові. На одній нозі, спускаючись до самісіньких пальців, проступив величезний пурпурно-зелений синець. Я здивувалася — я нічого не відчувала, жодного болю, і не могла пригадати, звідки він у мене. Він запросто міг виявитися намальованим.

Нарешті мені вдалося відчинити двері, але я не могла підняти голову, мені забракло сил подивитися на того, хто прийшов. Принаймні гуркіт припинився. Це була моя головна мета.

— Господи боже, — промовив чоловічий голос.

— Елеанор Оліфант, — відповіла я.

27

Коли я знову прокинулася, то з’ясувала, що лежу на своєму дивані. Я відчувала під руками щось жорстке, незнайоме, мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, що я вкрита рушником, а не покривалом. Я лежала нерухомо, повільно оцінюючи ситуацію. Мені було тепло. У голові гуло. Нутрощі переповнював різкий біль, який пульсував, ніби кров. Я відкрила рота і відчула, як відділяється плоть від ясен, ніби часточки апельсина. На мені була жовта нічна сорочка.

Я почула гуркіт, він йшов не від мене, зрештою я збагнула, що це звук сушарки. Я повільно розплющила одне око — воно злиплося — і побачила, що вітальня залишилася незмінною, жаб’ячий пуф все ще витріщався на мене. Я була живою? Сподіваюся, що так, і лише тому, що, якщо це було місцем загробного життя, я повинна була негайно подати апеляцію. Біля мене на низькому столику перед диваном стояла велика склянка горілки. Я простягнула тремтячу руку, ухопила її та піднесла до губ, не розливши надто багато. Я випила майже половину, перш ніж зрозуміла, що насправді це вода. Я подавилася, відчувши, як вона ллється всередині мене та потрапляє в шлунок. Ще один поганий знак — хтось чи щось перетворив горілку на воду. Не на таке диво я сподівалася.

Знову лігши на диван, я почула якісь звуки — чиїсь кроки. Хтось бурмотів, чоловічий голос. Хто там у моїй кухні? Я дивувалася тому, як легко звук линув квартирою. Я завжди була тут сама, не звикла чути, як інша людина пересувається моєю оселею. Випивши ще води, я почала задихатися, кашляти і мимовіль відригнула. За хвилину чи дві хтось неохоче постукав у двері вітальні і в дверному отворі з’явилося обличчя — Реймонд.

Мені хотілося померти — цього разу, окрім фізичного бажання смерті, ще й у переносному значенні. «Бути цього не може», — подумала я ошелешено. Наскільки відчайдушно, як сильно людина має бажати смерті, перш ніж це нарешті станеться? Будь ласка!

Реймонд усміхнувся до мене й тихо заговорив.

— Як почуваєшся, Елеанор? — запитав він.

— Що сталося? — мовила я. — Що ти робиш у моїй квартирі?

Він увійшов до кімнати та зупинився біля моїх ніг.

— Не хвилюйся. Усе буде гаразд.

Я заплющила очі. Цією фразою він не дав відповіді на моє запитання, і я зовсім не хотіла чути подібного.

— Їсти хочеш? — обережно запитав він.

Я замислилася над цим. Дискомфорт усередині, можливо, частково стосувався голоду. Не знаючи, що відповісти, я знизала плечима. Він виглядав задоволеним.

— Тоді зварю тобі суп, — сказав він.

Я лежала на спині, заплющивши очі.

— Тільки не з чечевиці, — пробелькотіла я.

* * *

Він повернувся за кілька хвилин, а я дуже повільно сіла, обгорнувшись рушниками. Він розігрів у мисці трохи томатного супу і поставив її на стіл.

— Є ложка? — запитала я.

Він нічого не відповів, натомість пішов у кухню і повернувся з ложкою. Я взяла її в праву руку, що шалено тремтіла, але, попри це, спробувала трохи сьорбнути. Рука так сильно трусилася, що я розлила суп на рушники — у мене не було жодних шансів донести рідину з миски до свого рота.

— Усе зрозуміло, може, спробуй випити його? — тихо запропонував він, і я кивнула.

Він сів у крісло і спостерігав, як я п’ю суп. Ми мовчали. Я доїла суп і поставила миску на стіл, відчуваючи тепло всередині, відчуваючи, як по жилах розтікається цукор і сіль. Клацання годинника з «могутніми рейнджерами» над каміном здавалося особливо гучним. Я допила воду, і, не кажучи жодного слова, він пішов налити ще.

— Дякую, — промовила я, коли він повернувся і простягнув мені склянку води.

Він нічого не сказав, лише підвівся і вийшов з кімнати. Шум посудомийки затих, відчинились двері, і залунали кроки. Він повернувся, підійшов до мене й простягнув руку.

— Ну ж бо, — сказав він.

Я спробувала підвестися без допомоги, але марно. Я сперлася на нього, а потім він мусив обійняти мене за талію, щоб я змогла вийти в коридор. Двері спальні були відчинені, а постіль заправлена свіжовипраною білизною. Ліжко здавалося таким свіжим — теплим, чистим і затишним, ніби гніздечко крихітної пташки.

— А тепер тобі потрібно трохи відпочити, — лагідно сказав він, стуляючи штори та вимикаючи світло. Я відразу ж заснула.

* * *

Здається, я проспала щонайменше півдня. Коли я нарешті прокинулася, то потягнулася за склянкою води, яка стояла на столику поряд з ліжком, і одним ковтком випила весь вміст. Вода була потрібна мені як всередині, так і ззовні, тому, роблячи обережні, невпевнені кроки, я пішла у ванну і стала під душ. Пахощі мила нагадували ароматну свіжість саду. Коли я змила з себе увесь бруд, усі плями, проявилася рожева, чиста й тепла шкіра. Я почала обережно витиратися, дуже обережно, боячись, що моя шкіра порветься. Після цього я одягнула чистий одяг,