Читати книгу - "Спаситель"

– Алло! – почулося з вітальні.

Він глибоко зітхнув. Заплющився й на тлі жмутів арматури на будівельному майданчику побачив батька у сорочці з короткими рукавами, з дужими, жилавими передпліччями, батько прошепотів: «Відкинь сумніви. Потрібна лише воля. У заліза немає волі, тому воно завжди програє».

Туре Бйорн нетерпляче вистукував пальцями по люстру у стилі рококо, прикрашеному перлиново-сірим мусліном. Власник антикварної крамнички казав, що загалом слово «рококо» – зневажливе, похідне від французького rocaille, тобто «гротеск». Згодом Туре збагнув, що саме це переважило шальки терезів, змусивши його, взявши позику, викласти дванадцять тисяч крон за це дзеркало.

Центральний комутатор у поліції намагався з’єднати його із відділом убивств, але там не брали слухавки, тож тепер його намагалися зв’язати із оперативним відділом кримінальної поліції. Із спальні почувся шум. Ланцюжок заскреготів об ліжкову решітку. Отже, стесолід – поганеньке снодійне.

– Оперативний відділок, – почувся спокійний негучний голос.

Туре мимоволі здригнувся.

– Так… я щодо винагороди за… цеє… того кілера, котрий застрелив хлопця з Армії спасіння.

– З ким я розмовляю й звідки ви телефонуєте?

– Туре. З Осло.

– А точніше?

Туре ковтнув слину. Небезпідставно він скористався правом приховати свій номер, тож знав, що зараз на дисплеї оперативної дільниці світиться «номер не визначено».

– Я маю змогу вам допомогти. – Голос у Туре трохи зірвався на фальцет.

– Спочатку маю дізнатись…

– Він тут. Руки й ноги закуті.

– Чи ви когось скували? Правильно?

– Він же кілер, убивця. Він небезпечний, на власні очі бачив його у ресторані, з пістолетом. Звати його Христо Станкич. Я прочитав це ім’я у газеті.

На хвилину на тому боці дроту запала тиша. Згодом знов пролунав голос, так само стишений, але вже менш безсторонній.

– Спокійно. Розповідайте, хто ви й де ви є, ми враз приїдемо.

– А як щодо винагороди?

– Якщо зрештою заарештують шуканого підозрюваного, я засвідчу, що ви допомогли нам.

– Й мені зразу сплатять винагороду?

– Так.

Туре замріявся. Про Кейптаун. Про різдвяних гномів під палючим сонцем. У телефоні щось заскрипіло. Він вдихнув повітря, готуючись відповісти, й раптом кинув оком на своє дорогезне дзеркало. Тієї ж миті враз збагнув три речі. Що то скрипнуло в телефоні. Й що високоякісних наручників у наборі для початківців за 599 крон поштою не придбаєш. І що, ймовірно, останнє своє Різдво він уже відсвяткував.

– Алло? – почулося в слухавці.

Туре Бйорген і радий був би відповісти, але тонка нейлонова мотузка з блискучими кульками, дуже подібними до ялинкових прикрас, перекрила потік повітря, необхідного для роботи голосових зв’язок.

Розділ 19

П’ятниця. 18 грудня. Контейнер

Четверо сиділи в авто, котре мчало крізь пітьму й заметіль дорогою, обрамленою високими заметами.

– Естгор туди, лівіше, – мовив Юн. Він сидів на задньому сидінні, обіймаючи перелякану Теа.

Халворсен звернув на путівець. Харрі споглядав розкидані то тут, то там садиби, які світилися то на узгір’ях, мов маяки, то у гаях.

Коли Харрі сказав, що квартира Роберта вже ненадійний прихисток, Юн сам запропонував Естгор. І наполіг, щоб Теа поїхала з ним.

Халворсен звернув між білою житловою будівлею та червоною стодолою.

– Ми зателефонуємо сусідові, попросимо його приїхати трактором й розчистити сніг, – мовив Юн, коли вони, потопаючи у свіжих заметах, просувалися до будинку.

– У жодному разі, – кинув Харрі. – Ніхто не має знати, що ви тут. Навіть у поліції.

Юн підійшов до стіни будівлі біля ґанку, відрахувавши п’ять дощок убік, встромив руку у сніг, а потім під дощану облямівку.

– Ось він. – У руці він тримав ключ.

Скидалось, що у помешканні ще холодніше, ніж на вулиці, фарбовані дерев’яні стіни вкрилися кригою, й голоси відбивалися гучною луною. Вони потупцювали, струшуючи із взуття сніг, пройшли у велику кухню з великим дерев’яним обіднім столом, буфетом, лавкою й пічкою у кутку.

– Я затоплю, – мовив Юн, видихнувши хмарину морозної пари. – Під лавкою є дрова, але треба б принести ще із сараю.

– Можу принести, – визвався Халворсен.

– Прокладіть стежку. На ґанку є дві лопати.

– Я з вами, – тихо пробурмотіла Теа.

Снігопад раптово ущух, розвиднілося. Харрі палив цигарку біля вікна, спостерігаючи, як Халворсен та Теа у білім місячнім сяйві прочищають стежину. У пічці тріщало вогнище, Юн навпочіпки сидів і дивився у полум’я.

– Як ваша дівчина поставилась до історії з Рагнхільд Гільструп? – спитав Харрі.

– Вона пробачила мені. Адже це було до неї.

Харрі пильно роздивлявся цигарку.

– Досі не маєте здогадів щодо того, чому Рагнхільд Гільструп прийшла до вашої оселі?

Юн похитав головою.

– Не знаю, чи ви зауважили, – мовив Харрі, – але нижня шухляда у вашому письмовому столі була зламана. Що в ній?

Юн знизав плечима.

– Особисті речі. Здебільшого, листи.

– Любовні? Приміром, від Рагнхільд?

Юн зашарівся.

– Я… я не пригадую. Здебільшого я їх усі повикидав, хоча, може, й зберіг один чи два. Але шухляду було замкнено.

– Щоб на них не натрапила Теа, лишившись сама у квартирі?

Юн повільно кивнув.

Харрі вийшов на ґанок, востаннє затягнувся цигаркою, кинув недопалок у сніг і добув з кишені мобільник. Гуннар Хаген відповів після третього гудка.

– Я перевіз Юна Карлсена в іншу оселю, – мовив Харрі.

– Точніше.

– Нема потреби.

– Даруйте?

– Це місце безпечніше за попереднє. Халворсен чергуватиме тут уночі.

– Де, Холе?

– Тутечки.

Слухаючи мовчання у слухавці, Харрі здогадувався, що буде далі. Нарешті Хаген знов озвався, заговорив тихо, але чітко:

– Холе, ваш начальник щойно поставив вам конкретне питання. Не відповідати – нехтувати наказ. Чи я зрозуміло висловився?

Харрі часто спадало на думку, що було б ліпше, аби він був влаштований інакше, аби мав трохи більше інстинкту виживання у суспільстві, котрий властивий більшості людей. Але у нього його немає, та й ніколи не було.

– Чому вам конче треба це знати, Хагене?

У Хагена голос затремтів від люті.

– Я скажу, Холе, коли вам буде дозволено ставити питання. Зрозуміли?

Харрі чекав. Чимало. А почувши, як Хаген глибоко зітхнув, мовив:

– Садиба Скансен.

– Що?

– Прямо на схід, не доїжджаючи Стрьомма, поліцейського полігона у Льоренскуге.

– Отакої, – зрештою мовив Хаген.

Харрі відключився, набрав наступний номер, споглядаючи осяяну місяцем Теа, котра дивилася у бік нужника. Вона зупинилася й вже не розчищала сніг, завмерши, ніби її заціпило, у дивній позі.

– Скарре слухає.

– Це Харрі. Які новини?

– Ніяких.

– Жодних підказок?

– Нічого істотного.

– Але люди телефонують?

– Ще б пак! Адже ж почули, що пообіцяли винагороду. Як на мене, погана думка. Лише зайвої праці нам додала.

– Що розповідають?

– А що вони можуть розповідати? Дають опис схожих облич, які зустрічали. Найкумедніше, що