Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

Енн і Леслі засміялися. У Енн був срібний сміх, а в Леслі золотий, і разом вони звучали, мов досконала гармонія в музиці. А коли сміх ущух, луною йому стало гучне зітхання Сьюзен, котра допіру зайшла в кімнату.

— Сьюзен, що сталося? — запитав Гілберт.

— Невже щось трапилося із Джемом, Сьюзен?! — вигукнула Енн, стривожено зриваючись на рівні ноги.

— Ні, заспокойтеся, пані Блайт, дорогенька. Хоча дещо таки сталося. Господи, цього тижня в мене все летить шкереберть. Я зіпсувала тісто, як ви добре знаєте, і підпалила праскою найкращу лікареву сорочку, ще й розбила великий таріль. І ось, на додачу, приходить лист від моєї сестри Матильди — вона зламала ногу й просить мене пожити в неї, доки оклигає.

— Шкода… тобто шкода, що з вашою сестрою сталося таке нещастя! — вигукнула Енн.

— Так, чоловік живе на смуток,[34] пані Блайт, дорогенька. Це звучить, наче біблійний вірш, хоч мені казали, що то написав хтось на прізвище Бернс. І вже ж безсумнівно, що «людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти».[35] А щодо Матильди, то бігме, не знаю, що про неї думати. Досі в нашій сім’ї ніхто собі ніг не ламав. Але хай що вона накоїла, вона моя сестра, і я відчуваю, що мій обов’язок — поїхати й доглядати її, коли ви знайдете собі помічницю на кілька тижнів.

— Звісно, Сьюзен, звісно. Я підшукаю когось, доки вас не буде.

— Якщо ви нікого не знайдете, пані Блайт, дорогенька, я не поїду, навіть попри Матильдину ногу. Я не дозволю, щоб ви непокоїлися, а благословенне малятко плакало, незважаючи на будь-чиї ноги.

— Ні, Сьюзен, ви мусите негайно поїхати до сестри. Я найму якусь дівчину з рибальського селища — на цей час вона мені допоможе.

— Енн, може, ти дозволиш мені пожити у вас, доки Сьюзен помагатиме сестрі? — вигукнула Леслі. — Прошу тебе! Із твого боку це буде справжній акт милосердя. Мені так самотньо в тім величезнім будинку, що радше нагадує клуню. Там геть нема чого робити… а ночами ще гірше — мені дуже лячно, навіть попри замкнені двері. Позавчора тут тинявся якийсь волоцюга.

Енн радо згодилася, і вже наступного дня Леслі облаштувалася в маленькому Домі Мрії. Панна Корнелія щиро схвалила це рішення.

— Здається, тут доклало руку Провидіння, — пошепки ділилася вона з Енн. — Мені жаль Матильду Клоу, та коли вже їй судилося зламати ногу, зараз для цього найліпший час. Доки Оуен Форд буде в Чотирьох Вітрах, Леслі житиме тут, і всі ті старі пронози із Глена не зможуть попліткувати про неї, як неодмінно зробили б, якби вона жила там у себе, сама, а Оуен приходив у гості. Вони й без того патякають, бо Леслі не носить жалоби. Одній із них я так і заявила: «Якщо ви гадаєте, буцім вона повинна носити жалобу за Джорджем Муром, то це радше його воскресіння, ніж похорон; що ж до Діка Мура — мушу зізнатися, я не бачу потреби вдягати жалобу за чоловіком, який помер тринадцять років тому, і дуже добре, що вона так вдало спекалася його». А коли стара Луїза Болдвін сказала, як то дивно, що Леслі за стільки років не здогадалася, що то був не її чоловік, я відповіла: «Навіть ви не збагнули, що перед вами не Дік Мур, а ви ж усе життя були його найближчою сусідкою, і за натурою в десять разів підозріливіші, ніж Леслі». Та всім язиків не поприпинаєш, рибонько, тож я рада, що Леслі житиме у вас, доки Оуен упадатиме за нею.

Оуен Форд прийшов у Дім Мрії серпневого надвечір’я, коли Енн і Леслі були зайняті поклонінням маляті. Непомічений, він зупинився на порозі вітальні, пожадливо вдивляючись у прекрасну картину. Леслі сиділа на підлозі з маленьким Джемом на колінах, захоплено гладячи то одну, то другу пухкеньку ручку, якими він вимахував у повітрі.

— Ти мій маленький, гарненький, любий хлопчику, — туркотіла вона, обціловуючи його крихітну долоньку.

— Ти мій манюсінький, — вторувала їй Енн, перехилившись через бильце свого крісла. — Які в тебе руценьки, солодкі руценьки, найкласці у світі, так, моє птасатоцко?

Упродовж місяців, що передували появі маленького Джема на світ, Енн ретельно вивчала зміст кількох солідних книжок, із-поміж яких її особливу увагу привернула одна — «Пан Оракул про догляд і виховання дітей». Пан Оракул благав батьків усім, що є для них святого, не говорити з малюками «дитячою мовою». До дітей від миті їхнього народження він радив звертатися чітко й грамотно, щоб із найперших днів життя вони вчилися говорити як слід. «Як може мати, — запитував пан Оракул, — сподіватися, що її дитя опанує правильну мову, коли вона постійно привчає вразливий юний розум до тих словесних покручів, що їх нетямущі батьки щодня насаджують беззахисним створінням, відданим під їхню опіку? Як може дитя, котрого незмінно кличуть „нізним галненьким малятком“, скласти гідне уявлення про себе самого, свої можливості та призначення?»

Ці роздуми справили враження на Енн, яка негайно повідомила Гілберта, що ніколи й нізащо не говоритиме зі своїми дітьми «дитячою мовою». Гілберт підтримав її й вони уклали угоду… котру Енн беззастережно порушила в найпершу мить, як маленький Джем опинився в її обіймах. «Ти моє нізне птасатко!» — вигукнула вона й відтоді ні разу не дотрималася угоди. Коли ж Гілберт спробував із неї покепкувати, вона підняла пана Оракула на глум.

— Він ніколи не мав власних дітей, Гілберте, — я певна, що не мав, інакше він не написав би такої дурниці. Просто неможливо не говорити «дитячою мовою» з немовлям. Це виходить природно — і так має бути. Жорстоко було би звертатися до цих ніжних, крихітних, оксамитових створінь так само, як до великих хлопчиків та дівчаток. Немовлятам потрібна любов, і пестощі, і якнайбільше милих слів «дитячою мовою», і маленький Джем усе це матиме, благослови Господь його маленьке селденько.

— Але ти найгірша з усіх, кого я бачив, Енн, — відповів Гілберт, що був не матір’ю, а лише батьком, і не міг одразу зректися настанов пана Оракула. — Як ти говориш з дитиною! Я в житті не чув такого.

— Цілком можливо, що не чув. Іди… іди геть. Хіба я не гляділа три пари двійнят пані Геммонд, коли не мала ще й одинадцяти років? Ви з паном Оракулом