Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

М. Залізняк ніде, ніколи і ні за яких обставин не розповідав ані про свою справу, ані про щасливі обставини, які, по-перше, витягли його із в’язниці, по-друге, дозволили впродовж наступного місяця перебувати на «нелегальному становищі» в рідних пенатах, а звідти – і це по-третє – з фальшивими документами перебратися з Сімферополя через Волочиськ та Броди до Львова.

Можливо, розповісти про це могли би документи Окремого корпусу жандармів або Департаменту поліції МВС, але це вже тема іншого дослідження. У Львові він нібито став «активним учасником студентського руху у Галичині», але сам пан Микола того не підтверджує. Натомість повідомляє, що на початках Першої світової війни вже був «головою Закордонного Комітету Українських Соціалістів-Революціонерів», політичної партії, яка конституювалася на установчих зборах лише у квітні 1917 р., а отже, не існувала на пору війни. До того часу на території підросійської «України» існували поодинокі групи молодиків, які називали себе «українськими есерами», але хто з них, коли і як уповноважив Миколу Залізняка представляти їхні «інтереси» за кордоном, відомо було також співробітникам або Окремого корпусу жандармів, або того-таки Департаменту поліції, або профільному австро-угорському відомству. Нам, зі слів самого Залізняка, відомо інше: міфічний ЗК УПСР «одноголосно станув на тому, що в війні між Австро-Угорщиною і Росією треба в імені організації виставити політичний постулят незалежної Української Держави, а для осягнення цієї цілі всякими спробами підривати силу Росії й увійти в контакт і порозуміння з відповідними чинниками тих держав, які будуть провадити з нею війну».

Треба сказати, що погляди пана Миколи не були оригінальними. Такі погляди були притаманні й таким відомим діячам, як В. Липинський, Д. Донцов, В. Степанківський, А. Жук та всім іншим, хто свідомо й послідовно «виступали за використання майбутнього військового конфлікту для досягнення Україною незалежності. <…> Політемігрантам була властива австрофільська орієнтація, зумовлена підтримкою австрійського державного курсу з боку українських структур Галичини і Буковини». Частина з цих діячів самими словами не обмежилися – за прямої підтримки Німеччини та Австро-Угорщини пішли на створення Союзу визволення України, метою якого було досягнення державної незалежності України. Як показав С. Адамович, крім СВУ, вже восени 1914 р. у Стамбулі за якнайактивнішої участі М. Меленевського, Й Безпалка та В. Ганкевича було сформовано «сателітне СВУ» політичне утворення – Українську соціал-демократію. Важливо також підкреслити, що провідники галицьких та буковинських українців в особах К. Левицького та М. Василька «використовували наддніпрянців як інструмент для втілення своїх вузькопартійних завдань».[332]

Микола Василько.

Свідомо ставши на шлях державної зради, Микола Залізняк негайно скооперувався в цій справі з іншими достойниками, щирими та послідовними українськими патріотами – членами Союзу визволення України та Галицької загальної ради, але, на відміну від нього, підданцями Австро-Угорщини. «Я був свято переконаний, – пояснював пан Микола, – що в результаті світової війни, все одно, чи Росія вийде побічницею, чи буде побита, мусить наступити там революція, а в результаті цієї революції може і мусить прийти до відділення України від Росії і сотворення самостійної української держави».

Задля осягнення цієї історичної мети М. Залізняк, за згодою австро-угорського МЗС (і, певно, його ж таки коштом) переїхав до Стокгольма, де розгорнув активну антиросійську діяльність. Саме тут він «увійшов в зносини» зі своїм університетським професором М. Грушевським та В. Винниченком, з яким «теж познайомився у Львові на еміграції ще задовго перед війною». За словами Залізняка, на початку війни, під час перебування Грушевського у Відні, «я день за днем інформував його про всі мої зносини з австро-угорським урядом». Згодом, на одному з засідань Малої ради, М. Грушевський «з великою прихильністю характеризував мою політичну діяльність»[333], – стверджував М. Залізняк.

Офіційне уповноваження на проведення підривної анти-російської діяльності, письмову «повновласть» на це надали Залізнякові барон М. Василько та К. Левицький – члени австро-угорського парламенту від Буковини та Галичини. У це треба вдуматись: парламентарії однієї держави «уповноважують» громадянина іншої провадити підривну діяльність проти його батьківщини на користь супротивника під час війни! Принагідно зауважимо, що під час будь-якої війни таких «уповноважених» у випадку упіймання вішали всі сторони. Часто-густо навіть і на формальний суд часу не витрачали. Отож саме на підставі цієї «повновласті» М. Залізняк розгорнув активну діяльність, всебічно інформуючи про неї «спочаткууряд і головну військову команду Австро-Угорщини, а потому ще й Німеччини». Робив він це, судячи з інформації, яку мав інший галицький посол Л. Цегельський, небезкоштовно до австрійського сойму.

Мрія життя Миколи Залізняка почала здійснюватися в грудні 1917 р. – січні 1918 р. Саме тими тижнями він, «з подачі» барона М. Василька та санкції тогочасного австро-угорського посла у Берліні князя Гогенлое й начальника штабу Східного фронту, генерал-майора Макса фон Гофмана, був відісланий до Бреста з одним-єдиним завданням. Завдання сформулював Микола Василько особисто: «вам не треба навіть говорити з українською делегацією, щоби гарантувати йому (графу Черніну. —Д. Я.), що без його згоди на відділення Східної Галичини і утворення з неї окремого коронного краю, в якому вся влада належала би Українцям, не може бути ніякої мови про заключення миру з Україною». Не існувало в світі обставин, за яких таку місію можна було провалити: Василько точно знав, що «граф Чернін теж є щирий прихильник миру і має особистий наказ від цісаря Карла за всяку ціну цей мир заключити».

З цим М. Залізняк, за його словами, і прибув до Бреста приблизно 12 січня. Професійний рівень членів української делегації він схарактеризував у таких висловах: ані один з них «не знав тоді німецької мови, ані жадної іншої європейської мови», вони «слабо орієнтувалися <…> в загальному міжнародньому положенню, а особливо щодо Центральних Держав», «хибно розуміли Німців і Австрійців», їм «бракувало також взаїмного психольогічного розуміння», вони не мали «жадного досвіду», «знання ширшого світу», «попередньої дипльоматичної практики». Саме Любинський, Левитський, Севрюк, а також студент-недоук Київського комерційного інституту Сергій Остапенко за «генерального дорадництва» самого Залізняка нібито і склали свій варіант мирової угоди. «Політичні точки» сформулювали Севрюк та Любинський, «юридичні» – Левитський, економічні – Остапенко. «Нарис, – пригадує «генеральний дорадник», – доручили перекласти комусь із Січових Стрільців, а самі лягли спати».

Констатація

Нагадую: ви читаєте не збірку анекдотів, а спомини одного з авторів ганебного, зрадницького договору, який віддав нашу Вітчизну на поталу іноземним окупантам, став одим із чинників громадянської війни, яка впень знищила вцілілі