Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

щастя, у них виходу немає». – «Як ви вчините? – поцікавився Алло. – У мене для вас пропозиція від Крилатих Шоломів: приєднуйтеся до них, щоб разом попрямувати до Британії промишляти розбоєм». – «На жаль, – відповів Пертінакс, – але ми – останній оплот протилежного». – «Якщо я повернуся з такою відповіддю, я загину, – розкрив душу Алло. – Адже я присягався, що ви станете під прапори Крилатих Шоломів у разі поразки Максімуса. – «На жаль, нещасний варваре, – глузував Пертінакс. – Ти продав нам стільки добрих скакунів, що навряд чи ми поступимося тобою твоїм друзям. Краще ми тебе зв'яжемо і не відпустимо, будь ти тисячу разів посол». «Це розумно!» – Алло простягнув нам повіддя. Ми скрутили його, але, з поваги до поважного віку, не міцно.

Ми привели в бойову готовність усі легіони, розповіли офіцерам про загибель Максімуса і про загрозу з боку Крилатих Шоломів. Ми вселили в них віру, що Феодосій в ім'я Британії надішле нам допомогу, а тому ми повинні стояти до останньої краплі крові. Через три дні нас відвідали сім вождів і старійшин Крилатих Шоломів. Амал, а він був серед інших, посміхнувся, помітивши, що я ношу намисто. Ми гідно прийняли посольство, вивели зв'язаного Алло, на якого Крилаті Шоломи перестали зважати і не дуже б засмутилися, знайшовши його мертвим. Посли стверджували, що Риму кінець і ми повинні поповнити їхні лави. Мені обіцяли всю Південну Британію… «Не кваптеся, – зупинив я. – Стіну не здам. Доведіть, що мого головнокомандувача більше немає». – «Цього досить?» – Амал простягнув послання, скріплене печаткою Максімуса. Тоді Пертінакс прочитав уголос листа, з яким я з того дня не розлучаюся.

Парнезій добув із-за пазухи вкритий плямами старовинний пергамент і зривистим голосом почав читати:

– «Парнезію і Пертінаксу, славним Капітанам Стіни, шле Максімус, колишній імператор Галії і Британії, нинішній в'язень, що чекає виконання присуду в таборі Феодосія, своє останнє здрастуй і прощай. Кат ось-ось вийме свого меча, щоб віддати мене на таку саму смерть, яку я вготував Граціану. Тому я, ваш Генерал і Імператор, звільняю вас від обов'язку служити мені! Ви подарували мені ті три роки, яких я від вас зажадав. І якщо я витратив їх даремно, не осудіть. Моє існування доходить кінця, але Рим недаремно зветься вічним! Якби все склалося щасливо, я послав би вам три легіони. Пам'ятайте мене, бо ми боролися разом. Прощайте!» Такий був передсмертний лист мого імператора.

Даний і Юна вловили хрускіт пергаменту, який Парнезій дбайливо сховав у себе на грудях, перш ніж повести свою мову далі:

– «Максімус дав вам відставку, – мовив один із старійшин. – Ви можете стати одними з нас!» – «Уклінно дякуємо, – вклонився Пертінакс і махнув у бік катапульти. «Не треба бути провидцем, – зміркував старійшина, – щоб зрозуміти, що Стіна нам дістанеться нелегко». – «Шкодую, – сказав Пертінакс і налив їм найкращого з наших вин. Вони випили, замочивши руді бороди, і встали, щоб відкланятися. Амал усміхнувся: «Цікаво, хто з нас піде на корм вовкам і акулам до першої прибутної води?» – «Атобі не цікаво, що може прислати Феодосій?» – кинув я наприкінці. Старий Алло трохи затримався. «Побачите, – заметушився він, – для них я не цінніший за собаку. Варто мені відкрити їм наші таємні стежки через болота, і вони збудуться мене, як шолудивого пса». – «Ти б не поспішав показувати їм ці стежки, – застеріг Пертінакс, – спочатку переконайся, що Риму не врятувати Стіну».

Так на Стіну прийшла війна. Перший час Крилаті Шоломи атакували традиційно з моря, а ми традиційно відбивали натиск з берега катапультами! Але одного разу Крилаті Шоломи підійшли з двох кінців Стіни. Я відправив гінців на південь, аби вони розвідали про можливі новини з Британії, але ніхто з них не повернувся.

На кінець другого місяця війна досягла свого апогею. Два місяці і сімнадцять днів ми не здавали оборону, притиснуті практично з усіх боків до центральної вежі.

Розв'язка настала швидко. Ми билися немов уві сні, як раптом Крилаті Шоломи дали нам спокій. Якось уранці прокинувшись, я помітив, що вежі наповнені незнайомими солдатами. Ми з Пертінаксом потягнулися до зброї. «Як? – вигукнув якийсь лицар у сяючому обладунку. – Ви здіймаєте зброю на Феодосія? Огляньтеся!» Ми звернули погляди на північ. Сніг був червоний від крові, але Крилатих Шоломів і слід запав. На півдні сніг був невинно чистий, і ми побачили Орлів, що стояли там табором двох легіонів. На сході і заході кипів бій, але центральну вежу огортав спокій. «Ви виконали свій обов'язок, – сказав лицар. – Де я можу знайти Капітанів Стіни?» Ми призналися, що він нас уже знайшов. «Але Максімус запевняв, що вони майже діти! – запротестував лицар. – А ви білоголові старці». – «Дітьми ми були три роки тому, – уточнив Пертінакс. – Як складеться подальша наша доля, юначе?» – «Називайте мене Амброзій, я секретар імператора, – відрекомендувався той. – Покажіть передсмертну записку Максімуса, щоб у мене не було причин не довіряти вам». Я витягнув пергамент із-за пазухи. Прочитавши, Амброзій салютував нам. «Ви самі визначите свою долю, – почав він. – Зголоситеся служити Феодосію – він дасть вам легіон. Захочете роз'їхатися по домівках, він одпустить вас з пошаною». – «Я би прийняв ванну, попоїв і чогось випив, не відмовився б од бритви, мила і пахощів», – усміхнувся Пертінакс. «Тепер я впізнаю в тобі хлопчиська, – мовив Амброзій. – А як щодо тебе?» Він звертався до мене. «Феодосій не зробив нам нічого поганого, – відповів я, – але на війні цілком виявити себе ти здатний лише раз». – «Згоден, – кивнув Амброзій. – Максімус так і говорив Феодосію, що ви ні за яких обставин не залишитеся на службі. Що ж, імператорові не пощастило». – «Рим буде йому втіхою, – промовив Пертінакс. – Відпусти нас по домівках і позбав необхідності терпіти цей запах – запах крові…» Але тріумф нам усе-таки влаштували.

– По заслузі і шана, – закінчив Пек.

Діти замислено мовчали…

Холодне залізо

Прогулюючись перед сніданком, Дан і Юна геть забули, що сьогодні Іванів день. Єдине, що їх цікавило, – це видра, яка мешкала в їхньому струмку. Ступивши кілька кроків по залитій росою поляні, Дан обернувся на свої сліди.

– Треба б поберегти наші сандалі, щоб не намокли, – вирішив хлопчик.

Це було перше літо, коли брат і сестра не бігали босоніж – сандалі їм, м'яко кажучи, не подобались. Тож вони їх зняли, закинули собі за плечі і радісно почимчикували по мокрій траві, ступаючи за видрою слід услід.

Тоді вони й згадали про Іванів день. Із заростів папороті тієї ж миті з'явився Пек і, вітаючи їх, потиснув дітям руки.

– Що новенького у