Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

Ступаючи якомога тихіше, він дістався до своїх дверей, одночасно помітивши, що пані Яблоновська біля покоїв короля спала сном блаженних. Христоф нечутно зайшов до кімнати і впівголоса мовив:

— Час, Казимире.

У темряві виросла його висока худорлява постать і, поминувши кур’єра, рушила до сплячої жінки. Ставши над нею, Казимир трохи невпевнено промовив:

— Пані Яблоновська, прокиньтесь…

Жінка стрепенулась і, продерши очі, злякано глянула на нього.

— Ваша величносте… — схвильовано мовила вона, — ваша королівська милість чогось потребує?

Помітивши, як ненароком трохи оголились її пишні груди, Казимир подумав, що не так уже й важко буде виконати прохання Христофа. Можна було й не вагатись.

— Так, потребую, — відповів найманець, цілковито вжившись в образ, — потребую вас…

Вже за хвилину Казимирові здалося, що в цій жінці таїлася якась несамовита і розбещена стихія, яку він потривожив. Осідлавши його, вона стрибала і крутилась, ляскаючи себе по стегнах, хапаючись за перса і раз-по-раз відкидаючи з виду таке саме розпатлане довге волосся. При цьому видобувала з чоловіка такі шалені звуки, яких від нього не чули навіть супротивники в бою.

Звісно ж, тепер Христоф міг безперешкодно проникнути в королівські покої, де при кількох свічках сидів побілілий від жаху Сігізмунд Август.

— Що там коїться? — здавленим голосом запитав монарх.

— Ваша величносте, — замість відповіді сказав кур’єр, — прошу вас негайно слідувати за мною.

— Куди? — не второпав король.

— Ми покинемо замок, — мовив Христоф, — ось, одягніть це.

Він подав йому зібгану чернечу рясу.

— Хто вас послав? — запитав монарх, поспіхом накидаючи на себе вбрання.

— Ніхто, — відповів кур’єр, — я тут з власної волі.

— Хай благословить вас Господь.

Вони вийшли за двері і обережно минули тапчан, на якому все ще горланили коханці. Король затремтів, і Христофу довелося ледь не силоміць тягти його за собою. Варту вони минули безперешкодно і, опинившись на подвір’ї, попрямували до конюшні. Там під самотнім ліхтарем лежав на порепаній лавчині конюх. Поруч з ним, на долівці, примостився ще один чоловік, в якому можна було впізнати Ореста. Обидва були п’янющі, як свині, а тому не зауважили короля і кур’єра.

Христоф зачерпнув води з діжі і щедро полив найманця, миттю привівши небораку до тями. Орест обережно зіп’явся на ноги, клянучи усе на світі, а найперше вино і воду, які навмисне створені, щоб губити і мучити християнські душі.

— Цить, — перебив його кур’єр, — конюха споїв, та й сам нажерся… Коні готові?

Орест кивнув.

За хвилину з конюшні чимдуж кинулися двоє вершників і неквапно виповзла самотня тінь. На щастя, ніхто не помітив цієї з’яви, і кожен безперешкодно дістався туди, куди прямував.

Вершники зупинилися посеред поля, мимоволі вгледівшись у низький червоний місяць, що сходив за темним лісом. Ніч потроху ставала світлішою.

— Якщо ви, ваша величносте, поїдете далі цією дорогою, — озвався кур’єр, — то вже за годину опинитесь у таборі польського кварцяного війська.

— Хто ви? — запитав Сігізмунд Август. — І чому мені допомагаєте?

— Я той самий сотник, що зайняв ваші покої, — відповів Христоф.

— Он як, — король усміхнувся, — і чим же я можу вам віддячити?

— Помилуйте янгола від страшної смерті, — сказав кур’єр.

Від несподіванки монарх зіщулився, аж ніяк не чекаючи такого прохання.

— Якщо це тільки в моїх силах, пане сотнику, — пробурмотів Сігізмунд Август.

Христоф розгорнув папір, на якому вже був готовий текст помилування для Ляни. Потім, черкнувши кресалом, запалив свічку з червоного воску і ретельно затулив долонею вогонь від польового вітру.

— Гадаю, ви розумієте, що державної печатки я при собі не маю, — промовив Сігізмунд II, спостерігаючи за цим приготуванням.

— Достатньо буде малої і королівського підпису, ваша величносте, — заперечив кур’єр, дістаючи з сумки скляну чорнильницю і пера.

Монарх неквапно прочитав текст і, взявши змочене перо, вивів під ним свій підпис. Поряд з підписом король легко притиснув перснем кілька крапель розплавленого воску. Все було готово.

Сігізмунд Август з подивом спостерігав, як обережно Христоф згорнув папір і заховав його в кишеню камзола.

— Ви можете поїхати зі мною, — король сказав це з удаваною байдужістю в голосі.

Можливо, Сігізмунда Августа знічев’я турбувала доля його рятівника, а можливо, його величність просто боявся залишитись наодинці посеред нічного поля. Так чи інакше, але Хистоф відмовився.

— Я мушу повертатися назад, ваша величносте, — сказав він, — адже досі перебуваю на службі у князя. Крім того, двоє моїх друзів, що допомогли втекти вашій величності, поки що залишені напризволяще.

Король кивнув.

— Що ж, пане сміливцю, — відповів монарх, — назвіть принаймні своє ім’я, щоб я назавжди його запам’ятав.

— Христоф, ваша величносте.

— Якщо раптом, Христофе, ви захочете стати на королівську службу, будьте певні, вас радо приймуть у Кракові, — пообіцяв король наостанок.

Попрощавшись, два вершники роз’їхалися врізнобіч, віддаючи себе на милість ночі, що вже сріблилася тонким промінням холодного місячного диску, який поволі підіймався все вище і вище.

Христоф повертався в чудовому настрої. Тишком-нишком спровадивши Казимира з Вежі Мурованої, він солодко розтягнувся на ложі і в ту ж мить заснув, як сплять усі люди, чиє сумління чисте, мов джерельна вода, а нелегка ноша, що була їм завдана на плечі одного разу, от-от вивільниться якнайкраще.

Як завжди в таких випадках, ранок настав безжально швидко. До того ж дідько приніс когось під двері, і той загупав у них кулаком, як молотом. Сплячий віддимав себе від постелі і поплентався відчиняти. Вранішнім гостем несподівано виявився пан Сангушко. За ним стояв соцький Карбовник зі своїми козаками. Сон як рукою зняло, і Христоф спішно вклонився.

— З шаблею вам краще спиться? — сказав у відповідь прибулий вельможа.

Він був понурий, аж сірий, і не лише від вранішнього мороку. Кур’єр тільки тепер зауважив, що ліг, не знімаючи з пояса зброї. Він спробував усміхнутись, але, схоже, тут було не до сміху.

— Віддайте шаблю, пане сотнику, — наказав Сангушко, — зрадники не мають права її носити.

Зрозумівши, в чім річ, Христоф не опирався. Він мовчки виконав наказ і, опустивши голову, мовби й справді почувався винним, рушив слідом за своїми вартовими.

Одного йому лишень хотілося — побачити князя Острозького раніше, ніж його кинуть до цюпи. Тоді все буде гаразд. Він, Христофор, що стільки вже подолав на шляху від Львова до Острога, був у цьому переконаний.

У дворі кур’єр справді побачив його княжу милість. Костянтин Острозький стояв поодаль, розмовляючи про щось зі своїм маршалком. Рвонувшись убік, Христоф залишив позаду своїх вартових і, перш ніж ті кинулись слідом, впав перед князем на коліна.

— Нехай Господь