Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розвіяр мовчав.
— Розвіяре?
— Потім поговоримо, — сказав Розвіяр, повернувся на бік і зробив вигляд, що спить.
* * *
Другого дня, десь надвечір, вони вийшли до кордону — нового, ледь позначеного. Це був стовп із райдужною грамотою, що твердила: землі та люди на південь належать Імператору, а на північ належатимуть, і що на цьому місці буде збудована тимчасова імперська застава.
— Коли-небудь Імперія захопить увесь світ? — спитала Яска.
— «Світ настільки великий, що ти не можеш уявити, любий читачу. Найпотужніша імперія на його карті — не більше, ніж відбиток дитячої долоні на небі», — сказав Розвіяр.
— «Любий читачу»? — Яска обачливо на нього покосилась. — Із ким це ти розмовляєш?
— Я вголос читаю книгу.
— Яку?
— «Дороги й мандри». — Розвіяр зітхнув. — Ходімо.
Вони мовчки перейшли кордон і зупинились під стіною лісу. Він був вищий і густіший, ніж усі пройдені досі ліси, і відчутно темніший.
— Це і є Чорна Буча? — похмуро спитав Лукс.
— Ще ні. — Розвіяр озирнувся. — Але вже скоро. Ходімо.
* * *
Він дочекався, поки Яска рано-вранці піде до річки вмиватись. Пішов слідом; річка була повільна й неглибока, дівчина підібралася до води, по кісточку вгрузаючи в намулі. Увійшла по коліно, присіла, узялась митися, шикаючи крізь зуби — вода була холодна.
Вимившись, тремтячи від холоду, Яска повернула, щоб іти назад. Розвіяр стояв перед нею на березі. Просто стояв і мовчав.
Вона поточилась назад.
— Х-холодно, — сказала, стукочучи зубами.
Насилу витягаючи ноги з намулу, він пішов до неї.
Вода піднялась до колін. Він зупинився; йому здавалося, що, дотикаючись до його гарячої шкіри, річка закипить, але вона так само текла, розчісуючи довгі водорості, відносячи вниз скіпки й рідке сухе листя.
— Послухай, Розві…яре, — злякано пробурмотіла Яска. — Можливо…
Він підняв її на руки. Краплі зривалися з її босих ступнів, розходились по воді кола, перехрещувалися, зливалися.
Він виніс дівчину на берег. Поклав на траву. Яска тремтіла сильним дрожем. Він ліг, навалившись на неї, затиснувши між землею й своїм тілом, зігріваючи. Зв’язуючи.
— Не мовчи, — прошепотіла вона. — Скажи що-небудь!
— Моя, — сказав Розвіяр.
І сталося за словом вершника.
У його житті було багато жінок. Він мимохідь згадав, як уперше зустрів дівчину Джаль. Як цілував безіменну, покірну Криламу. Сухі травинки врізалися в коліна й лікті, мовби гостре пір’я з матрацу трактирниці; ні для кого він не був першим і ні для кого він не був владарем, а дівчина-маг ніколи перше не знала мужчини.
Поборовши її слабкий опір — опір страху, — він зробив її жінкою і зробив своєю. На мить побачив піднебесне місто Мірте на обрії, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й малинові хмари, підсвічені сонцем. Вона жалісно скрикнула — тихо, мов боячись його розсердити.
— Моя, — повторив Розвіяр, притискаючи її до землі. І додав: — Дружина.
* * *
Ліс мінявся із кожною годиною шляху. Іти прямо давно вже не можна було — доводилось маневрувати між заростями, а іноді прорізати собі шлях у переплетенні пагонів. Кинджали затупились, Розвіяр і Лукс знесиліли. Потім полегшало — здається, вони набрели на покинуту дорогу. Раз у раз попадалися маленькі чисті озерця.
Коріння й гілля мінялось тут місцями, забувши про власне призначення. Гілки вростали в землю, корені тягнулись до неба. Відкривались підземні нори — спершу вузькі й маленькі, а потім більші, і все частіше подибувались тунелі, куди людина могла ввійти не нахиляючись. Лукс був страшенно веселий із ранку, правив теревені, а часом навіть співав і часто позирав на Яску.
Дівчина йшла, спираючись на руку Розвіяра, задумлива й бліда. Ніздрі її тремтіли.
— Ти щось відчуваєш? Патруль?!
— Ні. Інше. Смердить.
— Погоня?
— Ні.
— Далеко?
— Ми до цього йдемо… Наближаємося.
Лукс зупинився.
— Розвіяре. Чому нам не з’ясувати спершу, що це за смердюк, до якого ми йдемо? І тільки потім…
— Як ми з’ясуємо? Стоячи на місці?
— Як ти гадаєш, це небезпечно? — запитав Лукс у дівчини.
Вона ковтнула. Підняла очі на Розвіяра:
— Ти мене кохаєш?
— Так.
— Скажи ще.
— Так. Вона притулилась до нього. Її ніздрі розширились.
— Я себе відчуваю магом, — сказала дівчина, міцно замружившись. — Тільки тепер.
— Значить, він каже правду. — Лукс нервово всміхнувся і знову покосився на Розвіяра.
— Яско, — Розвіяр погладив дівчину по голові, — веди нас на запах. Нічого не бійся.
* * *
Вони знайшли тунель під корінням, глибокий і гнилий. Запалили суху гілку; під склепінням із переплетеного коріння й моху багато років тому знайшли свій загин люди. Возик на двох колесах лежав на боці, і навкруги валялися тіла, не менш як десяток, і бліда трава проростала крізь обвітрені ребра.
— Дивися, — сказав Лукс.
Він висмикнув із грудей одного з трупів короткий широкий клинок. Ребра скрипнули.
— Добряча річ, — Лукс розсік клинком повітря. — Дивись, тут є ще!
Яска стояла, вчепившись у руку Розвіяра. Другою рукою він тримав перед собою запалену гілку.
— Ти можеш дізнатись, що тут було?
— І так усе ясно, — пробурчав Лукс. — Одні купці. Інші розбійники. Одні дорого продали своє життя. Інші…
— Біженці, — тихо сказала Яска. — Не купці… Вони тікали.
— Від чого?
— Не знаю. Вони тікали… їх гнав страх. Вони тікали, мов звірі від пожежі.
— Від пожежі? — повторив Розвіяр.
Йому згадався стугін полум’я над дахом батьківської оселі. Горів будинок, і горіло все село, але хто їх підпалив?
— Розвіяре, — зміненим голосом сказав Лукс.
Він стояв над одним із трупів. Той лежав на боці, затиснувши в кістлявій руці дуже довгий, прямий меч. Чорне волосся переплуталось із травою. Лукс дивився йому в обличчя.
Гілка догоряла. Розвіяр обережно вивільнив руку — Яска неохоче розтиснула пальці. Підпалив другу гілку — стало світліше. Зробилося видно окремі предмети в купі мотлоху з візка: чавунок. Вузол із прогнилим ганчір’ям. Яска мала рацію: не купці. Біженці.
— Подивись на нього, — сказав Лукс.
Розвіяр підійшов і поглянув в обличчя мертвому. Обличчя майже не лишилось, шкірився череп, але надбрівні дуги були такими широкими, що Розвіяр не сумнівався ні хвильки.
— Гекса.
— Ти їх бачив коли-небудь?
— У дзеркалі.
— Ну, в тебе не так, — пробурмотів Лукс. — Тебе… не всі впізнають, тільки ті, хто знає…
— Що таке «гекса»? — спитала Яска.
— От ще один. — Розвіяр перевернув мерця на спину. — Луксе… збери зброю, яку знайдеш. І ходімо звідси. Яско, ходімо.
Вони йшли до смерку, бажаючи зайти якнайдалі від тунелю з мерцями. І тільки коли Яска сказала, що майже не чує того запаху — зупинилися на нічліг.
— Світлячки, — сказав Розвіяр.
Високо на лісовому склепінні горіли дві яскраві крапки, блакитна й опалова.
— Далі їх буде
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.