Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

– Бери, – показав на відро з консервами й сковороду.

Надходив світанок, надворі вже сіріло. Густлік і Кугель пройшли подвір'ям і спустилися до бункера.

Єлень спіткнувся в темряві, тихо вилаявся. Кугель почав поратись, затулив усі три бійниці, засвітив світло.

Тим часом як Єлень розрізав багнетом бляшанки, обер-єфрейтор добув із шафки шматочки сухого спирту, запалив, розігрів сковороду. Рожеві блиски вигравали на скельцях окулярів.

Густлік час од часу поглядав скоса на спокійне, трохи потемніле й схудле з учорашнього дня обличчя аматора троянд. Потім мовчки висипав з бляшанок густий гуляш, який зашкварчав на розпеченій сковороді.

– Сіль і перець, – подав йому Кугель дві коробочки.

Єлень дивився похмуро й недовірливо. Той, збагнувши, насипав дрібку солі на долоню, злизав язиком. Густлік зробив те саме, аби ще раз упевнитись, і лише потім посолив, посипав перцем м'ясо.

– Стараєшся, – пробурмотів до Кугеля.

– Бо від вас багато залежить. Не треба топити Рітцена. Гітлер капут, але Німеччина…

– Не базікай… Вчора вже наслухалися…

– Де мої товариші?

– Твої колеги? Ми їх одпустили на волю, але вони самі… – промовистим жестом показав, як стріляли з автомата.

Цього німець не сподівався. Відсахнувся назад, немов після удару, сперся спиною на стіну, стукнув головою в бетон.

Густлік спокійно розкладав гуляш у чотири казанки, не забувши, певна річ, покуштувати.

Обер-ефрейтор дивився, ковтав слину. Полічивши посуд, дійшов висновку, що сніданок тільки для поляків, відвернув убік очі.

– Тримай ти, глиста, – подаючи німцеві казанка, буркнув Густлік, бо розігріта дужка обпекла йому руку.

Коли Кугель, вражений, узяв посуд, сілезець поклав зверху кусень хліба, який дістав з кишені.

– Дякую, пане унтер-офіцер, – зрадів Кугель і воднораз здивувався. – А де ж четвертий? Де пан Томаш?

– Забагато хочеш знати. Влазь до скрині, – рукою показав на відчинену бетонну комірчину.

Німець послухався, але поставивши казанка на підлогу, швидко повернувся і притримав двері коліном.

– Ще ні, пане унтер-офіцер, – попросив квапливо й гарячково залопотів. – Нема німців, нема поляків, є люди, просто люди. Один дає кулю, другий хліба. Почекай… я все скажу…

Густлік після вчорашнього вже не довіряв йому, але, зацікавлений, випустив німця і дивився, що той робитиме. Кугель, щось белькочучи, підійшов до стіни. Натис пальцем – відчинилася металева скринька у бетонній стіні, де на гачках під номерками висіли ключі. Обер-єфрейтор вставив один із них у замок стінної шафи: там стояла зброя – два автомати, снайперська гвинтівка з оптичним прицілом, ящики з кулеметними стрічками, три мінерські держаки.

Єлень мовчки взяв снайперську гвинтівку, повісив собі на плече. Кугель забрав усі держаки. У другій стіні біля самої бійниці показав замасковану нішу, а в ній магнето. Вставив держаки в магнето і, добувши картонну дошку з планом, показав Єленеві.

– Міни, міни, міни… – постукував пальцем у різні місця. – Добра оборона. Але цей ні! – показав на детонатора, що стояв окремо й до якого були підведені водонепроникні кабелі. – Не чіпати. Вода знищить мій дім, ішпий дім, усе місто. Навіщо? Ваша перемога, і Гітлер капут – то навіщо нищити…

Густлік, прислухаючись до німцевих слів, насуплював брови, випростувався і раптом – навчився цього в вер-махтівських казармах, коли його силоміць забрали до німецького війська, гукнув, обриваючи німця на півслові:

– Обер-єфрейторе Кугель! Німець, виструнчившись, завмер.

– Лягай!

Не завагавшись ані на мить, Кугель зразу влав, зач гальмувавши падіння руками.

– Вставай!

Зірвався, мов пружина, й з бездумним виразом обличчя чекав на команду.

– Лягай! Вставай! Лягай! Вставай!

Під ритм жестів і команд Єленя полонений падав на бетоя, підводився, знову падав. Тривало це хвилину, може, півтори. Врешті, коли німець почав задихатися, Густлік нахилився над ним і нормальним уже голосом запитав:

– Ну й що? Лежиш, як глист на морозі?

– Ваш наказ.

– Наказ, наказ… Бачиш, Кугель, який ти дурний. За наказом ти половину Польщі спалиш і не спитаєш навіщо. Мусив я прийти сюди під Берлін, хоч мені й не по дорозі, щоб тобі про людей нагадати…

– Пане унтер-офіцер…

– Заткни пельку… І не вчи інших руки мити, коли сам по вуха в гною сидиш. Залазь до скрині, бо сніданок захолоне, – заохотив його жестом.

– А сюди мені можна? – запитав Кугель, показуючи на протилеглий бік бункера, де теж був якийсь закапелок.

Густлік хитро, недовірливо примружив очі, зайшов до комірчини. Порожньо, якийсь пустий ящик на підлозі. Стіни гладкі, під стелею з одного боку кабелі, з другого – віконце, вузеньке, як бійниця, виходить на шлюз.

Єлень одчинив його й виглянув.

– Свіже повітря, – підказав німець.

– Ти заслужив, – сказав, подумавши сілезець, поправив снайперську гвинтівку на плечі. – Неси сюди їжу.

Кугель впорався блискавично, сам допоміг зачиняти двері, послухав, як скреготів ключ у замку.

Потім сів на ящику, поставив казанок на коліна й почав їсти гуляш, заїдаючи хлібом.

Вряди-годи поглядав на кабелі під низькою стелею ї на відчинене вікно – де надворі вже благословлялося на світ, – і сумно усміхався.

Півтора кілометра на схід од Рітцена, в заломі грубого вищерЄленого снарядами муру, на рівно розстеленій соломі розташувалися радянські розвідники. Трохи осторонь лежала товста стоп'ятиміліметрова гармата, розбита гранатою.

Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Хто чистив зброю, хто перевзувався або пришивай ґудзика до гімнастьорки. Інші просто відпочивали, підклавши під голову руки й задерши втомлені ноги, щоб кров від них одлила. Але всі уважно, хоч і осміхаючись, слухали Томаша, який, вигідно вмостившися між старшиною і санітаркою, розповідав про свої пригоди:

– …Сержант Кос сказав, що комусь треба перейти фронт і повідомити, і я наперед уже знав – саме мені випаде. Сержант мусив залишитися, щоб командувати, а як із трьох вибирати…

– То вже тільки тебе, – підхопив Чорноусов, котрий скрутив цигарку, насипаючи махорку з пласкої, закручуваної на гвинт коробочки помаранчевого кольору, – бо і Єлень, і Саакашвілі не те щоб кепські солдати, але куди їм до рядового Черешняка…

Томаш дивився уважно на старшину, думав, чи вусач серйозно каже, а чи кепкує. Вгорі пролетіла міна, вибухнула десь позаду. Хтось з розвідників нирснув од сміху.

– Служиш мало, а розповідаєш, як бувалий, – додав Чорноусов.

Лише тепер до Черешняка дійшло, й він поспіхом, сумно пояснив:

– Ні. Але як до важкої роботи, то завжди мені доводиться. Так дома було