Читати книгу - "Хроніки Південного"

Серйозно позайматися спортом вдалося лише раз. Стоїмо ми напередодні самого Різдва у святковому одязі на вході. Нам винайняли костюми Дідів Морозів. Бо треба створювати святковий настрій. Завалює один пацан, репетує, що на нього напали, до нього дівки чіпляються, гроші забрати хочуть… Ми своїх клієнтів захищаємо. Вслід за ним пригнали втрьох, тому ми взялися за них від щирого серця. Вони майже не чинили супротиву, так, ніби для них був сюрприз, що охорона лупцює тих, хто чинить безлад. Ми відпрацювали щодуху із святковим запалом, можна було це в якому-небудь фільмі показувати сповільненою сценою під легку музику, як від ударів розлітаються поли наших костюмів Дідів Морозів, кружляють кругами помпони на довгих ковпаках.

Усе відбувалося так, ніби тут одночасно зібрались герої зі всіх плакатів: якісь придурки, мов у комедії з Джимом Керрі, а під плащами Дідів Морозів: Ван Дам, Сталлоне і Джекі Чан. Такий собі святковий дрім-тім. Потім, за сценарієм, із‑за рогу мали би з’явитися три довгоногі переможниці конкурсу «Міс Всесвіт». Але з-за рогу час від часу висовувалась лише голова того бідаки, якого ми так сумлінно захищали. Я точно працював від щирого серця, і не лише тому, що така робота, але й тому, що приємно було трошки розім’ятися. До того ж ентузіазму додавала якась хмара в голові. Нещодавно я відправив у політ всі свої касети з Ace of Base та схожим музоном, зверху на них звалив ще й Scooter, Westbam, Marusha, Kid Paul… А тут в «Конюшні» все ще пускали 2 Unlimited й різні «Лейли». Я відчув легальну можливість віддубасити так, щоб вся та попса з них вилізла носом разом з кров’якою. У пах за Mr. Vain, в живіт за Cappella, з ліктя по хребту за Ace of Base. Правду кажучи, я рубався майже з сорому за той тупий музон, без якого нещодавно ще не уявляв свого подальшого чудового життя.

— Старий, а, старий, за що? Ти за що мене дубасиш? — врешті-решт вимовила моя груша.

— Це так, з Різдвом тебе!

— Та з яким тут Різдвом?! Що ми такого зробили?

— Тут ніхто ніколи нічого не робить…

Можливо, ми так і продовжували б цю змістовну бесіду, але той чувак із‑за рогу таким приглушеним голоском заспівав: та це не вони, а-а-а, це не ті, давайте закінчуйте.

— Та чого ти відразу нам не сказав?

Але він вже зробив ноги. Мабуть, хотів справжнім кривдникам показати, у якій ми формі, щоб ті відчепилися від нього. Якби він нас зупинив на початку і показав тих, кого треба, у другому раунді наш ентузіазм був би значно меншим.

Я відчув себе, як у новелі «Влучив» Білюнаса[17]. Хоча свою роботу виконав сумлінно, не байдикував, але почувався, як у тій новелі — таке відчуття, що ми відлупцювали невинних кошенят. Хоча такі історії мають і другий бік медалі. Після таких пригод почуваєшся ніби свояком у компанії, і тобі починають довіряти. Тоді настає твоя черга ночувати в залі замість сигналізації. Ми трошки наводили там порядки, але мусили дочекатися ранку, поки прийде прибиральниця. Тому наші пацани залишалися по черзі в «Конюшні» уночі працювати замість сигналізації. Трояк за ніч — стільки, скільки коштує таксі додому. Але на таксі ти би стратив, а тут заробиш. Тому в сумі виходить ніби шість. Я тут прикинув — навіщо гроші викидати на готель, можемо з Монікою тут побути вночі разом. Однак я не врахував, що, не дивлячись на любов Моніки до коней, вона може до «Конюшні» поставитися зовсім не схвально. Та можна трошки прибрати, і буде все гаразд.

Однак гаразд не було. Моніка роззиралася навколо з надією, що ми підемо у якусь чисту кімнатку чи ще кудись. Коли я сказав: «Ось тут ми й будемо на цьому диванчику», — вона просто оскаженіла: «Людей у цьому гадюшнику взагалі не мало би бути, я тут навіть коней не тримала б. Якесь щурине кубло!». Вона завелася і розвернулась іти геть. Я намагався її зупинити: ну, в тебе ж зі собою є простирадло! Однак вона мене вже не чула. Бігти за нею я не міг, не залишиш все тут відкритим на ніч.

Цього разу запасного варіанта в мене не було. Лоханувся я конкретно. Яким чином я би не рахував, тут діють не лише математичні формули, але ще й якась хімічна хмарка у дужках. До мене часом багато що доходить чомусь запізно. Якщо їй подобаються коні, зовсім не варіант, що має сподобатися «Конюшня». Це, мабуть, тому, що їй не коні, а скакуни подобаються. Ось у чому справа!

Що тепер мені залишалося? Я поставив першу, що трапила під руку, касету, знайшов пляшку «Старки» і завалився на диван посеред всього цього бардаку. Завтра куплю в крамниці ту пляшку і поверну її бармену. Незвично було самому бухати, раніше ніколи цього не робив. Навіть виникало бажання оглянутися, чи ніхто мене не бачить. Коли пару ковтків хильнув, почав усе обмірковувати: якщо дивитися просто, то дивне відчуття з’являється у зв’язку зі ставленням інших до питання пиття наодинці. Проблема не в тому, що несмачно, чи щось не так, а в тому, що на тих, хто п’є наодинці, дивляться з підозрою. Кажуть, якщо ти п’єш сам, у тебе — проблеми. Можна подумати, коли п’єш у компанії, то в тебе нема проблем? Якщо навіть і нема, то коли надерешся, стопудово їх наробиш. А сам не наробиш, та коли ще й не можеш вийти на вулицю. Звичайно, дивне відчуття не зникне, бо інші так не сиділи і так не роздумували. Вони все одно будуть товкмачити тобі, що пити одному означає, що в тебе — проблеми. Але тепер це вже їхні проблеми.

А на касеті були записані хіти минулого літа. Може, й позаминулого, я вже не пригадую, але суть у тому, що більшість хітів чим далі, тим більше здавались облущеними — у тому сенсі, що вони від мене вже відскочили, тому здавалися дуже кумедними. Ймовірно, що весь той час — усе, що було рік чи два тому — ніби відлущився від мене і відскочив. Було відчуття, що та музика і тодішній я зі мною далі не підуть. А коли не підуть, треба якомога швидше з тим усім розпрощатися і остаточно покласти на тому хрест. Одні пісні дратують, як і колись, скажімо, такий U.S.U.R.A’s «Open your mind» або Apache Indian «Boom Shack-A — Lak». Чи той чувак з 2 Unlimited. Він